Микола Несенюк: Як мене в армію забирали

Ранні осінні сутінки. Дрібний дощ. Натягнувши на голову капюшон від куртки, йду додому уздовж темних вікон будинків, де вимкнули електрику. Дорогу освітлюють фари поодиноких авто. Аж раптом одне з них виїжджає просто на тротуар, ледь не збивши мене з ніг. Мою спробу обійти темний транспортний засіб зупиняють троє молодиків у камуфляжі. Перевірка документів, - каже той, що ближче до мене, а двоє інших стають поруч зі мною ліворуч та праворуч. Той, що посередині, світить мені в обличчя ліхтариком і розчаровано відступає на крок назад: Скільки років?

1 хв. читання

Видно, що розчарований. Остання його надія на те, що я так виглядаю не через вік, а в результаті нездорового способу життя, виявляється марною. Мовчки, не вибачившись і не попрощавшись, усі троє лізуть назад у вантажний фольксваген і від’їжджають у невідомому напрямку.
 
Очманілий від несподіванки збираю думки докупи. Вірогідно що саме капюшон на моїй голові змусив цих бійців помилитися. Виходить, я збоку ще не так погано виглядаю! Потім думаю про те, що так не повинно бути. А як? Згадую Юку, старшого брата мого приятеля по футбольній школі. Цей Юка, якого вже нема серед нас, пів століття тому теж не йшов до військкомату за повісткою хоч тоді і не було війни. Тоді за ним приїхали додому в темряві. Але не на фольксвагені, а на звичайному тоді бобіку. У підсумку він таки потрапив на війну, щоправда, на чужій землі.
 
Який висновок? Не знаю. Не можу поставити себе на чуже місце. І не буду цього робити – коли що, мене знайдуть!

 

Поділитися цією статтею