Було видно, що на відміну від нас, сержанти та «старослужащіє» вже добряче хильнули палянки – місцевого самогону. Перед тим як по телевізору пробили «кремльовскіє куранти» сержант Євген Тихонов, який сидів у голові стола, наказав усім встати. Коли ж пробило дванадцять разів і настав новий рік, він несподівано заспівав: «Ще не вмерла Україна…». Його спів тихо підхопило кілька хлопців, призваних до війська із Львівської та Тернопільської областей. Сам Женька Тихонов, цілком собі російськомовний сержант, теж був зі Львова. Все це тривало секунд десять-п’ятнадцять. За столом хтось зашикав і спів припинився. На щастя для добряче п’яного сержанта більшість присутніх були азербайджанцями, узбеками, вірменами і т.д. А українці зі східних областей нічого сп’яну не зрозуміли. К»ц»апів же у нашій роті не було взагалі. Тож обійшлося без скандалу. Я ж тепер щораз, коли у новорічну ніч звучить наш національний Гімн, завжди згадую свої вісімнадцять років і Женьку-націоналіста.
Микола Несенюк: Женька-націоналіст
Уперше Державний Гімн України я почув у віці вісімнадцяти років. Сталося це у «лєнінской комнатє» військової частини 84446, де я встиг прослужити перші сім місяців. У новорічну ніч 31 грудня 1976 року нам, «салагам», дозволили не лягати спати після «відбою», а зустріти новий рік разом із усією ротою. Столи для політзанять зсунули досередини, прикрасивши невибагливою закускою у вигляді сухого печива і дешевих цукерок та випивкою у вигляді кількох пляшок лимонаду.
Поділитися цією статтею
