На передвиборчому біг-борді оптиміста Ющенка зображено китицю ягід калини. Зрозуміло, це не реклама калинового повидла від президента-пасічника. Навіть двієчник, який не замалював у житті жодну контурну карту, безпомилково впізнає у купці криваво-червоних ягід Україну, включно з дорогоцінним кримським апендиксом. Однак навіть відмінник не наважиться назвати вголос імена справжніх авторів знайомого до болю контуру на агітаційному плакаті. Хто вони, створювачі України? Де знаходяться їхні пам'ятники, куди безперервним потоком мають поспішати вдячні українці у вишиваних сорочках?
На передвиборчому біг-борді оптиміста Ющенка зображено китицю ягід калини. Зрозуміло, це не реклама калинового повидла від президента-пасічника. Навіть двієчник, який не замалював у житті жодну контурну карту, безпомилково впізнає у купці криваво-червоних ягід Україну, включно з дорогоцінним кримським апендиксом. Однак навіть відмінник не наважиться назвати вголос імена справжніх авторів знайомого до болю контуру на агітаційному плакаті. Хто вони, створювачі України? Де знаходяться їхні пам'ятники, куди безперервним потоком мають поспішати вдячні українці у вишиваних сорочках? Дивно, але пам'ятники цим історичним персонажам не в пошані на національно свідомій частині України. Більше того, найбільш радикальні з патріотів раз у раз втинають щось негативне щодо скам'янілих батьків сучасної географічної України. Замість того, щоб поливати квіти біля пам'ятників, дбайливо витирати лисини та густі шевелюри від голубиного посліду, вони, навпаки, відпилюють скульптурам голови та відбивають носи. Погодьтесь — нелогічно. Люди старалися, розбудовували Україну як вміли, а невдячні нащадки їх за це фарбою обливають. Чому так сталось? Як нація українці народились і розвинулись не у власній країні, хоча і на власній землі, а на периферійних околицях сусідніх держав — Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, пізніше Російської імперії. Південними сусідами українців тривалий час були татарські орди — Буджацька, Ногайська та Золота. Наприкінці XVIII століття степи неспокійних кочівників, а заодно золотоординський Крим, із зброєю в руках підкорила Російська імперія. Розпочалася колонізація нових земель, які тисячоліттями витоптували коні численних кочових цивілізацій. Новий край отримав назву — Новоросія і цілком логічно вважався власністю імперії. Ніхто і не думав у ті часи називати ці території Україною. Після революції 1917 року Новоросія разом із Слобожанщиною увійшли в альтернативне Українській Народній Республіці державне утворення — Донецько-Криворізьку Республіку із столицею у Харкові, пізніше у Луганську. Після перемоги у громадянській війні перед більшовиками постало питання, як адмініструвати величезну країну? Ленін вирішив скасувати старий губернський поділ і сформував Союз за національним принципом. Так був закладений фундамент майбутнього 1991 року. Незважаючи на те, що Донецько-Криворізька Республіка цілком орієнтувалась на РФ, її було включено до УРСР (увійшли до складу України і споконвічні землі Войска Донского, наприклад Макєєвка). Якби тоді олівець топографа Леніна ковзнув картою інакше — враховуючи побажання ДКР, сьогоднішня Україна була б сухопутною державою з удвічі меншою площею. Так, нелюбимий патріотами онук Сруля Мойшевича Бланка із західноукраїнського містечка Староконстянтинова, зробив своїй історичній родичці Україні грандіозний подарунок. Новоросія стала Україною. Під час другої світової війни дбайливий ґазда Сталін приєднав до України кавалок угорського Закарпаття, дещицю з румунської Буковини та чималий шмат Західної України. Завершив формувати звичний географічний обрис ще один виходець із України — Микита Хрущов. У 1954 році на честь 300-ліття Переяславської ради він подарував Україні безцінний скарб — вивів із складу РФ Кримську область та приєднав адміністративно до України. (Уявіть сьогоднішній лемент, якби свого часу із складу України вивели Волинь і під назвою Полісся включили до Білорусі на честь дня народження Янка Купали). Жоден з історичних діячів України, включно із Бандерою, Шухевичем, Петлюрою, Хмельницьким, Мазепою, отаманом Сірком, Сагайдачним та іншими хоробрими воїнами не можуть похвалитися подібними територіальними завоюваннями. Скажете, український народ заплатив за це високу ціну? Тоді почитайте Шухевича: "Навіть якщо загине половина нашого народу, ми підемо на це, щоб завоювати свободу Україні". Як відомо, Шухевичу не вдалося реалізувати заплановане, хоча за роботу його хлопці взялися завзято. Ленін із Сталіним прорахувались; патріоти, виявляється, готові були заплатити за державу Україну значно вищу ціну. Мовний парад, який ми спостерігаємо нині на сході та півдні України (а насправді — у недоукраїнізованій Новоросії), — явище закономірне. У жодній з корінних українських областей цього не станеться. І не варто дерти на грудях сорочки і волати про кінець світу. Треба визнати це як неминучий факт і змиритися з існуванням двох Україн — російськомовної та україномовної. Адже судячи з усього, сьогоднішня Новоросія не поспішає у політичні обійми путінської Росії. А найкращим стимулом для вивчення української мови є не що інше як успішність її носіїв. Тому давайте будемо працювати, вчитись, творити і перетворюватись із стада у справжнє громадянське суспільство. На згадуваному передвиборчому плакаті невдахи-президента декілька ягід калини відірвалися від китиці-України і покотилися геть. Мимоволі пригадалися слова героя безсмертної кінокомедії: "Ты на что намекаешь, царская сволочь?".
