Віктор Бронюк, лідер гурту «Тверезість і Культура», наче створений для образу лідера саме такого колективу — повний, кучерявий, трохи незграбний на вигляд — іншого фронтмена у найвеселішої на сьогодні української команди «ТІК» бути й не могло. Разом з тим, колишній чиновник, а тепер відомий музикант — ще й джерело яскравого антикризового драйву, що він демонстрував в аншлагових концертах у Дубні та Костополі, а також у напівпорожньому залі рівненського кінопалацу.
— Вітаю зі святом всіх захисників та півзахисників Вітчизни, — вітається музикант із на третину заповненим залом «України» й одразу заводить свою «армійську» «Прощайте, дівчата». До сцени збігається кілька хлопців, пізніше це місце перетворюється на цілий «танцедром» — під завершення не соромляться стрибати й 40-річні гості виступу вінничан. На сцені, окрім фронтмена — шоу-балет у вигляді тромбоніста і трубача. Музиканти, одягнені у дусі «міського фольклору» (кепка, капелюх, спортивні штани), розважають публіку грою на тромбоні ногою і танцями. Власне, і поведінкою, і звучанням у стилі «поп-ска-панк» «ТІК» схожий на легендарний «Ленинград», тільки добріший, без матюків. І пісні добріші: «Свєта», «Вчителька», «Сосюра», «Білі троянди», «Пісня про капєц» тощо. Змокрілі музиканти після півторагодинного виступу намагаються залишити сцену, але публіка двічі викликає їх на біс. Віктор Бронюк стверджує, що повністю виправдовує назву колективу — перед концертом не дозволяє собі ані грама алкоголю. Робота! — Кажуть, кліп на «Білі троянди» ви знімали на власному весіллі... — Так, зекономили трохи. Коли пісня потрапила в ротацію, виникла потреба робити відео. Паралельно йшла підготовка до мого весілля. І тут мені запропонували: а давай двох зайців вб’ємо! Про те, що на весіллі знімали кліп, знали я, дружина, продюсер та режисер Роман Веркулич (екс-”Вхід у змінному взутті» — Авт.). Довелося попотіти, адже повторних дублів не було. Відзняли загалом п’ять годин. — А саме весілля зробили? — Ще ні. Немає часу. Інколи батько просить, щоб я привіз відео. Але його треба змонтувати, вибрати найцікавіше. Сподіваюсь, найближчим часом сили й натхнення вистачить. — У репертуарі «ТІКу» майже всі пісні написані з допомогою суржику. Часто за це дорікають? — Подивіться на США — там немає літературної американської мови. Є чиста англійська, а є розмовна, сленгова американська. Те саме у нас. При цьому ми забуваємо про таке слово, як творчість. Інколи для підвищення художнього змісту використовується гра слів або сукупність суржикових елементів — щоб показати якесь явище. Чомусь людей це настільки чіпляє, вони починають робити гучні заяви. Я у такому випадку кажу: зробіть краще! Стояти збоку й показувати, як треба робити — це легко. Ось у нас є відомий друг, «Ляпіс-Трубецкой» Сергій Міхалок. До нього у Москві підходить один поет і каже: «Я розумію, що ви білорус, не знаєте особливостей російської мови. Давайте я вам буду вдосконалювати тексти». Сергій каже: «Для чого?». Такі люди ніколи цього не зрозуміють. Це всього-на-всього творчість. Тим більше, що ми працюємо у жанрі істерії та «стьобу», тобто певного висміювання. Можливо, хтось побачить у піснях себе й буде чинити інакше. Власне, нам хочеться додати у сіре повсякдення кольорових моментів і побачити, що крім політики і негараздів, у житті є багато цікавих речей. — Деякі гурти, які стали відомими завдяки одній пісні, потім сердяться, коли їх називають «гуртом одного «хіта». Ви своїх «Оленів» не соромитесь? — А чого нам їх соромитись? (показує зображення оленя на футболці). Це теж моя творчість — коли київські дизайнери не могли придумати логотип гурту, я згадав студентські часи (Віктор за освітою — вчитель малювання — Авт.), взяв ручку, намалював, сфотографував і скинув дизайнеру. Як можна соромитись того, що зробило тебе тим, чим ти є зараз? Це все одно, що соромитися своїх дітей. Коли я ще сам, працюючи в управлінні культури, займався організацією концертів, часто чув від «зірок»: «Ну скільки можна це співати?». Я навпаки радію, коли пісня стає народною — її можна почути усюди. Якщо раніше ми на біс стабільно виконували «Вчительку» та «Оленів», то тепер вимагають ще й «Свєту». — Пісня з власного життя? (У ній йдеться про журналістку Свєту, яка звабила ліричного героя, а потім опублікували його фото у «жовтій» газеті — Авт.) — Та ні. На одній прес-конференції журналісти мені дорікнули, мовляв, чому є пісні про міліціонерів, письменників, а немає твору про журналістів. Я взяв на себе соцзобов’язання написати. Ось, будь ласка!
