Непереможний "Верес": 20 років спогадів

П'ятого грудня 1993 року футбольний клуб "Верес" (Рівне) прогримів на всю країну. Команда бізнесмена Валерія Короткова вибила за сумою двох матчів з Кубка України тодішнього гегемона київське "Динамо" — 0:0 — у Рівному і 1:1 — у Києві. Та пора двадцятирічної давнини була і залишається найяскравішим спалахом в скромній історії рівненського футболу.

Зараз складно у це повірити, але у серпні-вересні 1993-го "Верес" по черзі переміг у чемпіонаті вищої ліги "Дніпро" — 2:1, "Металіст" — 4:0 та "Шахтар" — 2:0, завершивши перше коло на четвертому місці. Згодом пробили куранти і Попелюшка перетворилася на гарбуз: у півфіналі Кубка "Верес" програв "Таврії", пізніше вилетів з вищої ліги у першу, а потім і в другу, де після десятиліття безславного перебування зник з футбольної карти. Але і через роки у пам'яті як вболівальників, так і футболістів події осені 1993-го закріпилися міцно, ніби усе було вчора. Володимир Новак, гравець "Вереса" (1992-1996, 1998-2004 рр.): — На той момент у нас зібралася непогана команда, приїхали люди з різних куточків України. З перших ігор хлопці повірили у себе, десь була недооцінка з боку суперника, а ще нас шалено підтримували вболівальники, навіть в мороз на стадіоні збиралося 10 тисяч глядачів. Нині заплющую очі і згадую ті переповнені трибуни. Зіркою себе не відчував, але було приємно, коли люди дзвонили, вітали на вулиці. Через усе це в гравців була величезна самовіддача. Тодішній "Верес" був сплавом молодості і досвіду. Молодь хотіла пробитися вище. Мені тоді було 29-30 років. За всю кар'єру я виступав тільки в Рівному, і мені дуже цікаво було пограти у вищій лізі, з найкращими командами. Безумовно, для мене це був найкращий час. Запам'яталося чимало матчів. Насамперед з тодішніми грандами, коли з "Шахтарем" в Донецьку зіграли — 1:1, потім були домашні перемоги над тим же "Шахтарем", "Дніпром", "Металістом". Ну, і, звичайно, перемога у Кубку над "Динамо", яке очолював Михайло Фоменко, а начальником команди був Йожеф Сабо.

	Тренерський штаб київського "Динамо" під час кубкової гри у Рівному 2 грудня 1993 року. Фото Едуарда Хитрого

Кияни, судячи з усього, не надто на нас налаштувалися. Нас же одна тільки назва "Динамо" підносила. Майстерність тоді відійшла на другий план, головною була сомовіддача. Після домашньої нічиєї 0:0 до Києва нас поїхало усього одинадцятеро, в першій грі травми отримали Ігор Яворський та Олександр Червоний. Коли в матчі-відповіді зіграли 1:1, у це в Україні мало хто повірив. Назад хоч і їхали на новенькому "Неоплані", втім, поїздка розтягнулася надовго. Шкода, що навесні у півфінали не пройшли "Таврію". Шанси були рівні, але на виїзді нам не пощастило. Маючи моменти, ми програли — 0:2. Вдома ж зіграли "суху" нічию. Олег Кучер, гравець "Вереса" (1991-1994 рр.): — На той час у нас було чимало досвідчених гравців — Ігор Яворський, Володимир Новак, Богдан Самардак, Олександр Червоний. Їх, а також амбітну молодь зміг об'єднати в одну команду Михайло Дунець. Влітку 1993-го ми пройшли хороші збори, і це дало свої плоди. Пригадую, як виходили на поле, а на трибунах немає порожніх місць. Показую своїм дітям тодішні чорно-білі світлини, вони не вірять, що таке було у Рівному. Стадіон кілька разів крикне: "Верес" і все, хвилювання позаду, побігли. Перед матчем-відповіддю з "Динамо" Михайло Дунець нам говорить: "Ну що, хлопці, кіннота йде на танки". І "кіннота" вперлася, а там ще й Саша Паляниця забив гол. Цей матч показували тоді по центральному ТБ, його дивилися рідні, вболівальники, ми не могли тоді програти. Після цього мета була одна — виграти Кубок України. Тодішній президент клубу Валерій Коротков не то за вихід до фіналу, не то за перемогу у Кубку, вже не пригадую, обіцяв кожному по автомобілю. "Таврія" нам була по зубах, але гра на виїзді не склалась. Тоді у Рівному був справжній футбольний бум. Після вдалих матчів кожен хотів підійти, щось запитати. Коли ж погано грали, показували на нас пальцями в місті. Коли ж епопея "Вереса" завершилася, хлопці розбіглися. Я поїхав спочатку до "Буковини", а потім до "Металіста", очолюваного Михайлом Фоменком. Нині з багатьма тодішніми партнерами підтримую зв'язок — з Олександром Свистуновим, Денисом Филимоновим, Ігорем Харковщенком, але найбільше — з Олександром Паляницею. Коли їдеш на Київ, складно не заїхати до нього в гості в Житомир. Для більшості тодішніх гравців "Вереса" це був зірковий час у футболі.