З лікарняної лабораторії медсестра вивезла на каталці середніх років жінку, яка оглядала почервонілими від сліз очима напівпорожній коридор медичної установи, ніби когось шукаючи. Побачивши своїх рідних, вона посміхнулася і сказала, що всі аналізи позитивні, тому вона зможе бути донором нирки. Так жінка вирішила врятувати життя свого молодшого брата Анатолія Плескача, який через відмову обох нирок вже більше трьох місяців перебував на межі життя і смерті.
Почалася ця історія майже десять років тому, коли Анатолій працював майстром у Березнівських районних електромережах. Робота не з легких. Неодноразово доводилося працювати і у спеку, і в холод, не шкодуючи сил та здоров’я, що, врешті, й дало свої негативні наслідки. Одного разу, повертаючись з роботи, Анатолій відчув нездужання, паморочилася голова, важко було дихати. Якось дістався додому і одразу приліг, бо ноги вже не тримали. Стовпчик термометра піднявся до сорока градусів. Схвильована дружина одразу викликала швидку допомогу. Після попереднього огляду лікарі заспокоїли хворого, сказавши, що це звичайна ангіна. Дали жарознижувальні пігулки та порадили полоскати горло. Карета «швидкої» від’їхала від обійстя Плескачів, і подружжя полегшено зітхнуло. Проте не надовго. Наступного дня, коли Анатолій пішов в туалет, він помітив згустки запеченої крові. Якесь неприємне відчуття турбувало душу. Тому, не гаючи часу, зібрався та поїхав у районну лікарню. Саме там, після аналізів йому встановили діагноз — гострий гломеронефит. Лікарі заспокоювали, що хвороба не страшна, але порадили лягти на стаціонарне лікування. Вже за деякий час Анатолій відчув значне полегшення, аналізи нормалізувалися і він повернувся додому. Щоправда, після хвороби він повинен був щороку проходити обстеження. Так тривало майже десять років. Незважаючи на те, що показники аналізів були позитивними, все ж за цей час хвороба переросла у хронічну. — Якось сестра попросила допомогти зібрати яблука. — пригадує Анатолій. — На дворі було дуже холодно і я промерз. А вже надвечір знову відчув нездужання. Почав задихатися, затекли ноги. У лікарні після обстеження медики терміново відвезли до реанімації. На той час у мене відмовили обидві нирки. Плескач перевів подих, його очі засльозилися і він, попросивши вибачення, вийшов у сусідню кімнату. За декілька хвилин він повернувся і продовжив свою розповідь: — З районної лікарні зателефонували в обласну і домовилися про те, щоб мене підключили до діалізу — штучної нирки. Дивлячись на обличчя лікарів, я розумів: мало хто з них вірить у те, що я буду жити. Все ж вони боролися до останнього. У Рівному Анатолія одразу підключили до апарата. Три місяця поспіль по 4-5 годин на добу лікарі перекачували кров, щоб вивести з організму хворого воду та шлаки. Ті кілька годин діалізу видавалися для нього пекельними муками, що супроводжувалися нестерпним болем у всьому тілі та постійною нудотою. Гостро постало питання про донора, який погодився б віддати йому свою нирку. Але де ж його взяти? Хто добровільно погодиться стати інвалідом, навіть заради того, щоб врятувати чиєсь життя? Думки про смерть все частіше по ночах не давали Анатолію спокою. Тим більше, він знав, що до нього на цьому апараті вже померло троє чоловік. Три рідні сестри разом із дружиною, які майже щодня відвідували хворого, запевнили, що обов’язково його врятують. Анатолій зрозумів, як вони хочуть це зробити, а тому намагався відмовити їх від такого задуму. Кожна з найближчих йому в світі жінок готова була віддати свою нирку і наполягала на цьому. Питання із донорством було вирішено. Залишалося віднайти гроші на операцію, яка на той час коштувала не мало не багато — майже сто тисяч гривень. Родина Плескачів не належала до заможних. Грошей, що заробляло подружжя, вистачало на те, щоб якось прожити. Тому ця сума була для них астрономічною. Куди тільки дружина Лідія не зверталася за допомогою, де тільки не позичала грошей, та все одно цього було недостатньо. З останньою надією вона звернулася до заступника голови обласної ради Валентина Кроки. За його сприяння гроші на операцію віднайшли у Чорнобильському фонді. Коли були підготовлені всі необхідні документи, Анатолія в авральному порядку разом із його ріднею відвезли до Києва. Лікарі почергово провели дослідження всіх трьох сестер та дружини на придатність бути донором. Бо при проведенні пересадки має бути дотримано багато вимог, наприклад, сумісність тканин органів реципієнта та донора, групи крові та багато інших, які відіграють вирішальну роль в успішному результаті операції. Позитивні результати виявилися тільки у старшої сестри Людмили. — Я найбільше цього боявся, адже в Люди четверо дітей і не доведи Господь із нею щось трапиться. Я цього собі ніколи не пробачив би. Я добре розумів, що моє життя знаходиться на волосині, яка у будь-який момент може увірватися, все ж намагався відмовити її. Та й чоловік її був категорично проти. Вона ж нічого навіть чути не хотіла. Мимоволі пригадалось дитинство. Люда була старшою, тому завжди відігравала роль лідера, але в той же час вся відповідальність лежала саме на ній. І цього разу вона проявила свої командирські здібності. Заспокоювало одне — лікарі запевняли, що все має бути добре і подібне хірургічне втручання в організм сестри не повинно мати жодних негативних наслідків. Тому одразу почали готувати до операції. Майже п’ять годин тривала операція, яка видалася для Анатолія цілою вічністю. Незважаючи на те, що був під наркозом, відчував притуплений біль та чув розмови, які вели між собою хірурги під час операції. Згодом він дослівно переповів їм про все, що вони говорили, на що ті здивовано знизали плечима і висловили припущення, що наркоз, напевно, був заслабким. Але все пройшло успішно… Успішно і для Анатолія, і для його сестри. Такі випадки, коли рідні віддають свої органи своїм близьким, — поодинокі. Здебільшого на це ніхто не погоджується, — стверджують лікарі. Анатолій у цьому особисто переконався, коли за кілька днів після операції до одного чоловіка, який лежав разом із ним у палаті з таким самим діагнозом, прийшов рідний брат. Хворий благав його дати нирку, аби врятувати своє життя, на що той заперечливо похитав головою і обурено сказав: «Ти що, хочеш зробити з мене інваліда?». Виявляється, існує проблема й у нашому законодавстві. Майже в усіх країнах Заходу подібні питання вирішуються більш цивілізовано. Там ніхто з живих людей не віддає свої органи для пересадки. Це просто не потрібно, тому що для таких цілей передбачено використовувати органи померлих людей, на відміну від нашої держави, навіть без згоди рідні. А чому б і ні? Людині, яка померла, вже нічого не допоможе, а її органи можуть врятувати життя щонайменше трьох людей. А в нас — навпаки. Хворі роками чекають на свого донора і, на жаль, більшість із них, так і не дочекавшись, помирає у страшних муках на лікарняному ліжку. За тиждень після операції Людмила повернулася додому, а вже через місяць приїхав і Анатолій: — Спочатку було відчуття певного дискомфорту в організмі — ніби щось стороннє в мені зашито, але згодом звик. Так само, як і звик до обмеження у фізичних навантаженнях та спеціальної дієти, якої мав дотримуватися більше року після операції. Тепер Анатолій може робити майже все. Але намагається берегти себе в усьому, приймає медичні препарати та регулярно навідується до лікарів. Хоча, за словами чоловіка, особистий стан здоров’я його цікавить значно менше, ніж сестри, яка часто сниться йому по ночах. Родина Плескачів постійно допомагає та підтримує її. В той же час Анатолія постійно мучать докори сумління. Він вважає — якщо із ним щось трапиться, то сестра може бути спокійна, бо зробила все, що змогла. А якщо навпаки, то він собі цього ніколи не пробачить.
