Олександр Ірванець — боєць постмодернової революції

1549 0

Цього тижня відомий рівенський поет Олександр Ірванець в компанії своїх друзів Віктора Неборака та Юрія Андруховича у Львові та в Києві святкує ювілей не менш відомого літературного об’єднання, «однією з найважливіших легенд незалежної української культури 80-х років» — групи «Бу-Ба-Бу». Напередодні ювілею поет гостював в рідному місті.

— З якими почуттями ви підходити до цього ювілею? — З одного боку, страшно подумати, що з часу нашого об’єднання минуло цілих 20 років, вже виросло ціле покоління. Іноді підходять молоді люди і кажуть: а ви знаєте, мій батько був на вашому вечорі в якомусь там далекому році. Трохи стає моторошно через це. А з іншого боку, ми всі в порядку, всі в гарній формі, і думаю, що ще одне покоління буде переказувати одне одному, що вони були на вечорах «Бу-Ба-Бу». — Останнім часом таких вечорів було небагато? — Десь в другій половині дев’яностих ми потроху звели цю практику до нуля. Останній вечір відбувся 15 років тому в Львівській філармонії, де мене вразила кількість людей — я думав, що нас всі позабували, натомість глядачів було багато. Двадцятиріччя ми святкуємо у Палаці культури ім. Хоткевича у Львові та в Молодому театрі в Києві. — Звідки, власне, ви й починали… — Молодий театр для нас справді важливий. Ми заснувалися в 1985 році, але десь півтора роки існували в «кухонному», напівлегальному режимі — цензура ще діяла, друкувати наші вірші було на так легко, але ми їх читали для найближчих друзів — переважно творчої інтелігенції. У грудні 1987 Неборак випадково познайомився із Лесем Танюком, який щойно очолив Молодіжний театр на Прорізній. Наш творчий вечір став дебютною мистецькою акцією для малої сцени театру. Можна сказати, після цього вечора ми прокинулися знаменитими. — У вашій творчості від «БУрлескно-БАлаганно-БУфонадності» зараз щось залишилось? — Якщо говорити про мене, то я успішно продовжую буфонадити в програмі «П’ять копійок», якщо розуміти буфонаду як веселе дотепне блазнювання. Я думаю, у всіх трьох воно залишилось. Можна сказати так: ми не перестали бути «бу-ба-бістами», єдина різниця в тому, що раніше ми все робили напоказ, а зараз вся творчість є внутрішніми життєвими концепціями. В душі своїй ми залишились такими, якими були. — Тепер давайте про вас особисто. Наскільки сильно на вас вплинула політична ситуація в країні? — Це я вплинув на неї! Я вже півтора роки щотижня пишу політичні вірші для «П’яти копійок», свого часу автор програми Роман Чайка, котрий відслідковував мої публікації в газетах, сам знайшов мене і запропонував співпрацю. Я прекрасно розумію, що ця моя робота не має нічого спільного з високою поезією, але знаю, що вмію писати прикольно, смішно. І я вже в тому віці, коли не буду робити того, що мені нецікаво. — А що вам цікаво зараз? — Займатися літературою. На тому ж «П’ятому каналі» я веду невеличку щоденну книжкову рубрику, де розповідаю різні погані речі про книжкові новинки, аби на них звернули увагу. Крім того, я є головою журі видавництва «Смолоскип» — зараз я читаю роботи молодих геніїв, кривляюся, плююся і пишу на них рецензії. Крім того, я працюю для газети «Україна молода» та радіо «Свобода», трошки зайнятий в українському центрі культурних досліджень, де зараз власне займаюся дослідженням зв’язків української та білоруської літератур новітніх часів. — А як щодо власної творчості? — Зараз я захопився драматургією. Нещодавно написав «Лускунчик 2004» — невеличку п’єсу про історію кохання на тлі нашої помаранчевої революції — цієї, як кажуть, еталонної постмодернової революції.

Коментарі

Залиште вiдповiдь

Читайте також