![Піаніст, журналіст і диякон Роман Коляда:]()
Український автор неокласичної романтичної фортепіанної музики Роман Коляда не називає себе композитором. Мовляв, у його розумінні ці люди пишуть значно серйозніші та масштабніші твори. Натомість, творчість Коляди — це інструментально-емоційні мелодійні фортепіанні п'єси, які сьогодні знаходяться десь посередині між класичною та популярною музикою. Імена Людовіко Ейнауді, Кейко Матсуі чи Яна Тієрсена відомі не лише професіоналам з освітою, їх треки легко можна знайти на сторінках багатьох користувачів соціальними мережами.
— Ви завжди говорите, що одну й ту ж саму мелодію ніколи не граєте двічі однаково. У чому їхня різниця?
— Навіть якщо якусь мелодію відіграти точно по нотах, стан то під час гри у мене інший. Буває, слухаю два своїх концертних записи, і начебто вони близькі. А буває — сідаєш грати одну п'єсу, а потім починаєш імпровізувати, десь тут вловив одну ноту і закінчити взагалі іншим музичним матеріалом, джазові музиканти мене зрозуміють. Щоразу може темп відрізнятись. Я ніколи не граю під метроном, хоча це й недолік, адже для відеомонтажу неможливо двічі записати однакові дублі. З іншого боку, це дозволяє дуже тонко реагувати на себе, на зал, на емоції, які кожного разу різні. У моїй музиці є дві ключові речі — це намагання тонко провідчувати емоційний стан, причому у найширшому сенсі. І друге — намагання насолодитися звуком.
— А я к щодо того, на чому ви граєте? Багато піаністів не люблять синтезатори...
— У синтезаторі діапазон насолоди обмежений конструктивними можливостями цього інструменту. Якщо є "живий" інструмент, з ним можна взаємодіяти як з живою істотою. Це завжди живий організм. Кожен рояль має свій характер. Бували випадки, коли, думаючи про інструмент як просто про технічно-досконалу річ, у процесі концерту я бачив, що він починає показувати оцей характер. І все йшло не так, як хотілося. Відтак, репетиція перед концертом для мене — це не технічний акт пристосування до особливостей роялю, це намагання домовитись із своїм майбутнім другом або партнером, щоб у нас все було добре. Не лише у мене так, інший відомий піаніст, Дмитро Суховієнко, коли приїжджає у Київську філармонію, не грає на двох чудових "Стейнвеях" (найпрестижніша марка фортепіано — авт.), а просить викатити йому стареньку "Ямаху", за якою він колись починав виступати. У цьому завжди є багато містики, адже це речі, які не можна помацати руками чи оцифрувати. Власне, може через це ніколи одна й таж сама п'єса не звучить нота в ноту, тембр в тембр. Моя творчість — це музика, яка звучить лише тут і зараз!
— Записи відбуваються також лише на "живому" інструменті?
— Так, усі три мої альбоми — це рояль. Електронним звуком я не пишу. Навіть якщо на студії кажуть, що у них суперсучасний синтезатор із великим банком звуків, я все одно кажу: потрібен "живий" інструмент. На концертах іду на компроміси, адже якщо люди так тебе хочуть почути, що запросили виступити, то треба це розуміти.
— Окрім концертної творчості не варто забувати, що ви ще й композитор. Особливий секрет творчого натхнення існує?
— Я дуже обережно називаю себе композитором. Все-таки, це людина, яка пише серйозні партитури для симфонічного оркестру чи опери, або хоча б мініатюри для камерного оркестру. Тому мені ближче визначення "піаніст-імпровізатор". Хоча для мене композитор і виконавець — це речі нерозривні. Адже людина сидить, імпровізуючи за інструментом і створює музику "тут і зараз". Власне, на концертах я граю речі, які є записаними, запам'яталися, тобто дали "впіймати себе за хвоста". А бувають випадки, коли навпаки. Люди після виступу підходять і питають, де можна почути якусь композицію. А її насправді ніде немає. Я сам вперше її послухав під час гри і більше не пам'ятаю.
Головний секрет моєї творчості — не дати душі, нервам і серцю вкритися корою. Світ дуже провокує це зробити. Я досі не розумію, як у мені поєднується робота на адміністративній посаді з творчістю. Музичну діяльність із релігійною пояснити ще можна. Але якщо кажуть, що я дуже демократичний начальник, значить страждає більше посада. Гірше, коли від такого поєднання страждає творчість.
— Доводиться себе змушувати вигадувати композиції?
— Композиції з'являються справді спонтанно. Хрестоматійний випадок, про який я вже багато разів розповідав — історія появи "Пісні серця" (одна з найвідоміших мелодій Романа Коляди — авт.), яка з'явилась, коли я йшов з торбами з базару. А вона зазвучала в голові. Все що залишалось — прийти додому і грати, грати, грати. У цьому процесі відбувається щось на зразок "відсікання зайвого", як казав Мікеланджело. Та композиція, яка запам'яталася і потрапила у вигляді запису в альбом — це тінь всього того, що було награно, наімпровізовано на цю тему. Саме тому я вважаю, що запис — це "консерва", треба ходити на "живі" концерти Що і закликаю всіх робити, маючи на увазі будь-який виступ — класику, джаз, народну музику. Хорошу музику треба слухати і привчати дітей, бо нинішнє покоління з навушниками у вухах — це біда.
— Колеги не звинувачують вас у простоті музики?
— Тут все набагато гірше. Один дуже страшний, жорсткий і цинічний музичний критик, якого звати Роман Коляда, постійно сіпає за руки піаніста-імпровізатора Романа Коляду: "Що ти граєш? Це ж страшний примітив". Іноді це закидають і сторонні люди. Але якщо вже ця музика прорвалася крізь мій власний опір, значить вона має право на життя. Я все таки маю академічну музикознавчу освіту, переслухав дуже багато різної музики. І розумію, що з точки зору формального аналізу музичних форм це — простенькі п'єси, які віддзеркалюють якісь емоції. Але мені завжди було цікаво, що за цими п'єсами. І в процесі "живого" контакту мені важливо, що є над звуком, наді мною і тими людьми, які зібралися в залі. Я все роблю саме заради цього, а не заради кількох точок на нотному папері.
