Тепер вони служать разом у 23-му інженерно-позиційному полку. Історія Дмитра — про мужність, стійкість і ціну, яку платять українські захисники.
“Це було питання часу”
Коли батько Дмитра, Сергій Аркадійович, добровольцем вступив до ЗСУ, він зрозумів: його черга настане.
“Я залишився в родині за старшого. Але внутрішньо знав — це лише питання часу“, — згадує він.
У серпні 2024 року Дмитро підписав контракт і опинився в тому ж полку, що й батько. Так вони стали побратимами.
Перші бої, перші втрати
Після навчання в жовтні Дмитро потрапив на Схід. Спочатку було страшно: ворожі обстріли, мінні поля, евакуація поранених. Він встановлював інженерні загородження, працював під обстрілами, але з часом набув досвіду.
У січні 2025 року він мав зустрітися з батьком, якого не бачив півроку. Але не встиг — отримав контузію від ворожого дрона.
“Пам’ятаю, як накладали джгут”
У травні 2025-го Дмитро знову опинився під атакою. Ворожий FPV-дрон влучив у його машину.
“Стеля та моє сидіння прогоріли. Я отримав осколкові поранення в груди, спину, праву сторону тіла. Але найгірше — нога”, — розповідає він.
Лікарі досі не витягли всіх уламків. Після 11 операцій його чекає ще довге лікування.
Зустріч із родиною та віра в Перемогу
У шпиталі Дмитро нарешті побачив батька. А ще — дружину та сина, які стали для нього найбільшою підтримкою.
“Я щасливий, що живий. Мрію лише про одне — про Перемогу і кінець цієї війни“, — каже він.
Попереду — реабілітація, але Дмитро не здається. Він знає: Україна варта того, щоб за неї боротися.
“Ми вільний народ. І ніхто не змусить нас жити під чужим гнітом“, — говорить він.
