Назва цього колективу є синонімом слова «інтелектуальність у музиці», його диски колекціонують музичні гурмани, а потрапити на концерт вважають за честь як олігархи з політиками, так і вчителі з лікарями. При цьому хлопців з «Піккардійської терції» ніколи не можна було запідозрити у кон’юнктурності музики — вони завжди робили те, що їм самим подобалося. І ніколи не зраджували своїй родзинці — акапельному співу, без жодного інструмента. Після 15 років існування колектив вирішив порадувати шанувальників великим туром «15 акапельних років». Квитки на концерт у Рівному, який відбудеться у суботу, восьмого грудня, у драмтеатрі, уже давно продано. За декілька днів до виступу перші учасники гурту Ярослав Нудик, Андрій Капраль і художній керівник Володимир Якимець знайшли декілька годин у своєму надщільному графіку, щоб поспілкуватися із журналістами та студентами МЕГУ.
— Банальне запитання: звідки взялася назва? Ярослав Нудик: — Коли ми обирали назву для колективу, було багато різних пропозицій. Але за основу взяли музичний термін, щоб показати, що ми на сцені — люди невипадкові, у нас у кожного є професійна музична освіта. А ще хотілося, щоб завдяки нашій музиці люди могли запам’ятовувати цю назву. Володимир Якимець: — Не всім навіть, вдавалося з першого разу її вимовити. Але коли ми почали трактувати сам термін, зрозуміли, що означили тим терміном сам характер групи — оптимізм, «веселе закінчення сумного» (піккардійська терція — музичний термін, що означає мажорне закінчення мінорного твору — Авт.). — Прихильники скаржаться, що немає дисків у продажу... Володимир Якимець: — Нині ми співпрацюємо з компанією «Укрм’юзік», яка має філії, де продає свою продукцію. Але не усюди може мати точки продажу, адже не є найбільшою в Україні. Проте мені здається, що попиту зараз менше, ніж пропозиції. — Як вважаєте, сучасна сцена — це більше мистецтво чи шоу-бізнес? Андрій Капраль: — Існує думка, що мистецтво та шоу-бізнес — справді речі, які не поєднуються. Але не можемо ми жити ні без першого, ні без другого. Існують незалежні групи, які не є учасниками шоу-бізнесової структури, проте за зароблені гроші вони записують альбоми із специфічною музикою. Проте нині усе диктує музичний ринок, а тому багато виконавців намагаються йти кон’юнктурною дорогою. Але той, хто справді хоче робити мистецтво, намагається ніби й бути в шоу-бізнесі, але при цьому залишається мистецьким і трохи інакшим, ніж усі інші. Не знаю, добре це чи погано, але ми завжди себе вважали мистецьким колективом, та й слухачі нас саме так і трактують. Ми є однією ногою в шоу-бізнесі — концертуємо, беремо участь у поп-концертах, але разом з тим залишаємось самими собою. Нудик: — Шоу-бізнес — це те саме мистецтво, просто це поняття можна поділити на високе мистецтво і масову культуру. Я б тут провів такі паралелі: в Україні зараз існує дуже багато туристичних фірм, які можуть вас завезти куди завгодно, хоч в Антарктиду. Але дуже мало підприємців, які хочуть займатися туристичним бізнесом в Україні, будувати тут готелі, відпочинкові комплекси, лижні бази. Тобто всі хочуть заробляти зараз і багато. Ми ж почали заробляти не відразу. Пристойні гроші, яких достатньо, щоб утримувати групу самим, ми почали отримувати десь 2000 року. А до того часу ми утверджувались, доказували право на життя. — Хто зараз ваші слухачі? І чи є різниця між тим, як вас сприймають на Заході та на Сході України? Капраль: — Це, мабуть, видасться банальним, але нас однаково сприймають усюди, де б ми не були — в Україні, в Європі чи в Америці. Ми 15 років чесно робимо свою справу. Кожен день маємо репетиції, займаємося своєю роботою дуже відповідально, адже ніколи не використовуємо фонограм. А тому, щоб відпрацювати кількагодинний концерт «вживу», треба мати не лише талант, а й трохи професійних здібностей. А ще завжди підтримувати форму, оскільки голос — це як тіло спортсмена. А щодо наших слухачів, то цілком можливо, що частину публіки ми й виховали, а хтось і був готовий до такої, акапельної музики. Був випадок: одна молода й доволі відома сьогодні співачка якось сиділа з нами у гримерці перед спільним концертом, а ми, готуючись, насвистували якусь мелодію. Її гримували, й вона спитала у гримувальниці: а хто це так гарно свистить? Та відповіла, що це львівські хлопці, вони багато різних мелодій так вміють. Співачка розплющила очі й здивовано вигукнула: «Так це ж «Піккардійська терція», я у дитинстві з батьками була на їхніх концертах». 15 років — це багато, тому в тих слухачів, хто у 90х був на наших виступах, вже є діти та онуки, котрі теж починають нас слухати. Якимець: — Крім того, у деяких містах, крім Львова, вважається, що на наші концерти приходити престижно. Хай буде так (сміється).
