Слово «план» щільно оточувало мене від народження. Щойно я навчився говорити і розуміти, що кажуть довкіл, цей «план» діставав мене усюди, де були увімкнуті радіо чи телевізор. Разом із словами «партія», «комунізм», «Лєнін» згаданий «план» згадувався у тодішніх передачах чи не щохвилини. Можна було подумати, що всі люди довкіл лише і думають про те, як їм виконати і перевиконати план, керуючись ідеями партії заради побудови комунізму. Але я так не думав.
Бо так не думав тоді ніхто. У розмовах дорослих, які на нас малих не дуже зважали, я ніколи не чув ні про що подібне. Ці всі слова, звісно, вживались, але в зовсім іншому контексті. Про план говорили, коли сподівались отримати на роботі премію за його виконання. Про партію — коли слід було вирішувати якесь питання через «райком партії». Про Лєніна — коли йшлося про вулицю, колгосп, автоколону чи ще щось «імені Лєніна». Жодного разу я не чув, аби люди поміж себе говорили про виконання «планів партії». Це було слово-ритуал, яке слід було вимовляти у певних місцях і за певних обставин і яке не мало жодного стосунку до реального життя. Тож коли по радіо говорили про виконання чи перевиконання планів, цього ніхто не слухав. Точніше, не дослухався, пропускаючи ці «новини» повз вуха і чекаючи новин спорту і прогнозу погоди, про які повідомляли завжди наприкінці новин після десяти-п’ятнадцяти хвилин маячні про «виконання планів». До речі, про невиконання планів по радіо чомусь ніколи не говорили. Коротше, ці плани були насправді нікому не потрібні. Це все було вже дуже давно і ніби залишилось у минулому. Аж раптом наш всенародно обраний президент почав всюди розповідати про «план перемоги». Той самий, який варто лише показати лідерам західних країн, аби вони нарешті допомогли нам перемогти к»ц»пів. Звісно, нині вже не сімдесяті роки минулого століття і ніхто не заморочувався реальним складанням згаданого плану чи його оприлюдненням заради всенародного «обговорення і схвалення». Думаю, що того плану не було взагалі. У президента ж там не дурні сидять. Вони розуміють, що ніхто той план читати не буде. Бо він не для того. А для чого? Все просто — щоб займати місце в телевізійних ефірах, інтерв’ю і коментарях, які майже ніхто не слухає, а хто слухає, ті всерйоз не сприймають. І не треба — нам є чим щодня займатися і про що думати. Але краще, аби це все ми робили під акомпанемент позитивних новин про «план перемоги», який такий самий реальний, як ті сумнозвісні «два-три тижні». Треба ж народ чимось втішати — не правду ж йому повідомляти. За певний час на зміну «плану перемоги» президент буде нам розповідати про щось інше. Так само, як робили у нас ще коли він не народився, повідомляючи про нові й нові «плани партії», в які не вірила навіть сама партія. Відмінність лише одна — у перемогу ми таки віримо, хоча не уявляємо, якою вона буде. Тому краще вже без планів.