Нещодавно група волонтерів із Рівного відвідала кілька військових похідних таборів на сході України. Жінки возили солдатам продукти та амуніцію, а заодно сподівалися провідати своїх чоловіків та синів, які перебувають у зоні антитерористичної операції. На початку тижня жінки втратили зв'язок із своїми рідними на передовій. Вони підозрюють, що командування не розповідає їм всієї правди.
Ці жінки нещодавно повернулись зі сходу
Зв'язок із сином обірвався
Депутат міськради Рівного Ольга Покальчук провела у дорозі два тижні. Щоб побачитися із своїм сином Тарасом, який служить за контрактом у 80-му аеромобільному полку. З міста Артемівська на Донеччині вона повернулася кілька днів тому. Розповідає Ольга Покальчук: — Ми повезли солдатам камуфляжні костюми та балаклави, 12 ящиків продуктів та медикаменти. На Донеччину із нашої області саме їхало восьмеро бійців, які і забрали мене з собою до села Велика Михайлівка, де у колишньому піонерському таборі базується батальйон "Донбас". Цілий тиждень чекала, доки випаде можливість поїхати звідти до сина в Артемівськ. Їжі на базі вистачає, а от нормальної зброї мало. До сина добиралася довго — аж через Гвардійськ та Слов'янськ, бо шлях дуже небезпечний, а тамтешня міліція майже вся на боці сепаратистів. У Гвардійську напросилася зі своїм вантажем у бус до місцевих волонтерів, щоб завезли до мого Тараса. Доки їхали, на дорозі багато разів бачила розкидані міни. Постійно молилися, щоб тільки не зачепити котрусь із них. Бачили обгорілі автомобілі, порвані дроти, розбиті хати, безлюдні вулиці... Нарешті нам пощастило дістатися танкової частини в Артемівську, де тоді перебував Тарас. Місцеві наших вояків не люблять, обзивають бандерівцями та жбурляють у них сміття. Із сином пробули 12 годин, проговорили до самого ранку. Повернувшись додому, я кілька разів дзвонила Тарасу, але цього тижня зв'язок із ним раптово обірвався. Востаннє він телефонував мені в понеділок увечері — повідомив, що вони ховаються від обстрілу десь у Луганському аеропорту. Син сказав, що командування їх покинуло напризволяще і не дає вказівок, як діяти далі. Просив забрати його звідти додому. Останні його слова були: "Мамо, якщо ти нас звідси не витягнеш, ми всі тут загинемо". Що я маю після цього думати? Те, що офіційно називають АТО, насправді — війна. Я уже кілька разів телефонувала командиру полку та у Міністерство оборони, однак військові обмежуються лише загальними фразами.Поранених везли маршруткою до лікарні
Рівнянка Любов Українчук возила гуманітарну допомогу на схід із групою інших волонтерів із Зарічного. У серпні їй довелося разом із військовими рятувати 19 поранених вояків поблизу міста Амвросіївка на Донеччині. Закривавлених чоловіків серед ночі повезли до лікарні у Старобешеве за кількадесят кілометрів, бо боялися нарватися на сепаратистів. Досвід, здобутий на Донбасі, змусив рівнянку по-іншому дивитися на більшість подій у державі. Розповідає Любов Українчук: — Я їхала на передову до свого чоловіка Давида Ніколаєва, який пішов воювати добровольцем. Розвідгрупа батальйону "Горинь" одягла на мене бронежилет та каску, щоб я могла їздити із ними. Скільки ми там всього набачилися — словами не передати. Але одна ніч мені запам'яталася найбільше. Думаю, що нас усіх тоді врятувала тільки іконка Божої Матері, яку я завжди ношу з собою в сумці. В суботу 9 серпня ми отримали сигнал, що по дорозі поламалася швидка допомога. Треба було терміново забрати звідти водія та лікаря. А вже дорогою туди ми отримали друге повідомлення, що у покинутих землянках біля Амвросіївки перебувають 19 поранених бійців і їх теж треба забрати до лікарні. Вони три доби просиділи під обстрілами "Градів". Двічі за ними висилали рятувальні літаки, але їх щоразу збивали. Тож рятувати поранених бійців довелося нам. Молодий офіцер із нашої розвідгрупи вирішив у три заходи вивезти їх усіх у безпечне місце своєю машиною, хоча б до блокпоста. Спершу вивезли лежачих поранених, а потім — усіх інших. Щоб довезти бійців до лікарні у Старобешеве, зупинили міжміську маршрутку, в якій їхало всього двоє пасажирок. У мікроавтобус вмістилися всі поранені, їхали зі збройним супроводом. Потім виявилося, що в лікарні навіть медикаментів немає — довелося використовувати аптечку нашої розвідгрупи. Нам розповідали, що сепаратисти часто викрадають тіла або поранених, щоб потім вимагати із їхніх сімей гроші за повернення. Любові Українчук все-таки пощастило побачити живим свого чоловіка Давида, який також перебуває в зоні АТО. Під час нічної пригоди із пораненими вона звернула увагу, що десь далеко палає пшеничне поле, яке загорілося від артобстрілу. Як з'ясувалося пізніше, саме у той час в полі вів бій її чоловік разом із товаришами. А дим від згарища дозволив їм відступити подалі від засідки сепаратистів. Дружина побачила його наступного дня на блокпосту, а потім він знову пішов у бій.Від редакції
Жінки звертаються до матерів, чиї сини зараз воюють кров на сході, щоб телефонували їм. Номер телефону Ольги Покальчук — (096)354-86-20, Любові Українчук — (067) 453-93-29. Вони вважають, що потрібно зібрати загальне жіноче віче і вимагати, щоб воювати призивали не тільки хлопців із західних областей, а щоб їхали і східняки теж. А ще вважають, що до армії мають піти сини народних депутатів, яких батьки намагаються сховати від призову за кордоном.
