Відома письменниця та поетка Хамуталь Бар-Йосеф, якій належать ці віршовані рядки, народилася в Ізраїлі, але Рівне — це батьківщина її батьків. «Мій батько Авігдор Лейб Бурштейн (1905-1969) та моя мама Манія Йента Бліах (1903-1993) народилися в Рівному», — пише Хамуталь. У 1936 році, за чотири роки до народження Хамуталь, її батьки з 6-річним сином виїхали до Ізраїлю. Ті родичі та близькі, що залишилися у Рівному, загинули під час Голокосту. У списку загиблих у сумнозвісних Сосонках у листопаді 1941 року значиться прізвище Бурштейн.
Хамуталь народилася в кібуці (єврейське поселення на кшталт комуни) Тель-Йосеф у 1940 році. Із 1976 р. — живе в Єрусалимі. Її чоловіком був відомий ізраїльський драматург — Йосеф-Бар Йосеф. Вона, народивши чотирьох дітей, продовжувала навчатися. Стала докторкою філософії, професоркою, дослідницею івритської літератури. Вона є лауреаткою багатьох престижних, у тому числі міжнародних премій, авторкою 30 поетичних книг. Її твори перекладено англійською, французькою, іспанською, арабською, угорською, російською, німецькою, українською мовами. Вірші Хамуталь Бар-Йосеф покладено на музику. «Музика» — саме так названа повість (збірник оповідань) поетки-письменниці.
З 1987 р. Хамуталь Бар-Йосеф викладала іврит у багатьох ізраїльських університетах, згодом — в університетах США, Швеції, Польщі. У вересні-грудні 1991 року — в Київському університеті. Відвідала і Рівне.
Про Ізраїль писала: «В цій країні живе надзвичайно багато людей, які пережили тяжкі душевні травми: війна, еміграція, тероризм. Я — одна з тих людей…». У боротьбі за незалежність Ізраїлю в 1948 р. загинув її брат. Втрата дитини… Спогади батьків про загиблих під час Голокосту родичів…
У грудневому випуску українського журналу іноземної літератури «Всесвіт» за 1991 р. Хамуталь написала зворушливі спогади: «55 років тому мої батьки переїхали з Рівного до Палестини. Рідною мовою батька був ідиш, рідною мовою матері — російська, хоч знала вона й українську та польську. Зі мною вони, однак, розмовляли лише на івриті, відродженою в Палестині стародавньою мовою євреїв. Українська й російська мови доходили до мене лише через колискові пісні. Родинні секрети, суперечки, сплески емоцій передавалися мовами, яких я не розуміла. Мовами моїх дідів і прадідів, бабусь і прабабусь, яких я ніколи не бачила, з країни, в якій ніколи не була, з родинного життя, якого я просто не знала, живучи у кібуці. Вечорами, коли я не могла заснути в інтернатській спальні, я розмовляла сама з собою уголос словами, що видавались мені слов’янськими. Ці слова мовби захищали мене, звучали, як замовляння, були чимось рідним материнським. Вони походили зі світу легенд. Саме так, упродовж багатьох літ Україна була для мене легендою. Я щаслива, що можу тепер запізнатися з нею безпосередньо. Для мене це не менш цікаво й важливо».
Валентина ДАНІЛІЧЕВА.
