У селі Добрятин, що в Млинівському районі, 65-річний Олексій Христюк-Романюк живе вже два роки. Загалом же в Україні він мешкає десятий рік, відтоді як приїхав сюди у гості на запрошення рідних. Батьки парагвайця — вихідці з Млинівщини, прості селяни. У далеких 40-х роках вони мешкали тут на хуторі Береги.
Своїх коренів на чужині не забували Втім, у 1937 році, коли почалася війна, вони, взявши з собою старшого і поки єдиного сина Бенедика, разом з іншими емігрантами з України вирушили до далекого Парагваю. Тридцять один день тривала їхня мандрівка на пароплаві й за цей час вони жодного разу не бачили землі. Коли нарешті ступили на чужу землю, плакали. Дехто навіть хотів повернутися назад. Тільки грошей на повернення не було. Тож довелося будувати життя на чужині. Прибульцям держава не допомагала коштами, давала лише по 20 гектарів лісу, щоб корчували його і засаджували городиною. Саме тут, у далекому Парагваї, й народився Олексій. Зі свого дитинства чоловік пам’ятає чимало екзотичних для нашої уяви моментів: і прихід тигра до їхньої хатини, і напади мавп на плантації кукурудзи, і боротьбу з саранчою. Вдома в українців жили приручені мавпи — вони були як забавка замість кота чи собаки, а апельсинів, персиків на парагвайській землі росло стільки, що дітлахи грали ними у футбол. Втім, неабияка віддаленість від рідної землі та екзотика чужини не посприяли забуттю українцями рідних коренів. Вдома у Романюків-Христюків розмовляли лише українською і навіть вулиці у створених переселенцями поселеннях називались по-рідному — Дубенська, Тарасівка, Волинь. Коли ж слухали українське радіо, пригадує п.Олексій, то душу переповнювали такі сильні почуття, що аж «тіло вкривалося гусячою шкірою».
Перший роман в Україні завершився судом У 1994 році успішний бізнесмен Олексій Христюк-Романюк, який має магазин та власне підприємство — фабрику з виготовлення акумуляторів у Буенос-Айресі, вирішує на запрошення свого двоюрідного брата з Млинівщини приїхати на три місяці в Україну. І ця перша поїздка на Батьківщину своїх предків стає переломним моментом у житті парагвайця українського походження. Тут він знайомиться з розлученою жінкою Лідою і вирішує залишитися в Україні. До Ліди п.Олексій приходить не з порожніми руками: купує трактор, автомобіль, стругальний станок, морозильну камеру, причому, оскільки ще не має українського громадянства, все записує на вподобану жінку. Живе у неї, господарює на землі, якої у Ліди три гектари, порядкує по господарству. Втім, починаються проблеми: син жінки, який до цього працював у Володимирці, повертається додому. Оскільки той не прагне взагалі будь-що робити та ще й влаштовує вдома п’янки зі своїми друзями, п.Олексію це не може подобатися. Тож іноземець вирішує Ліду залишити. Про розподіл придбаних речей з нею домовляються так: автомобіль — Ліді, трактор — Олексію. Втім, Ліда, зметикувавши, що можна забрати ще й трактор, звинувачує Олексія у його крадіжці. Починається судова тяганина, яка не завершилася досі. Втім, незважаючи на таку підступність з боку української жінки, п.Олексій в Україні не розчаровується і не збирається повертатися до Парагваю.
Маму за парагвайця посватав... син Одного разу побував п.Олексій у свого свояка у Млинові. З сином свояка прийшов у цей час додому товариш Микола. Олексій розговорився з хлопцями, запитав жартома, чи не знають вони якої вдовиці, до котрої можна було б пристати у прийми. Микола відповів: «То приставайте до моєї мами». Олексій почав розпитувати, де ж його мама мешкає, ким працює тощо. Втім, не зразу наважився з нею познайомитися. Врешті, набравшись сміливості, сів на велосипед і поїхав до Добрятина. Першого разу він Жені, так звали маму Миколи, не застав: вона тоді була в церкві. Тому змушений був Олексій їхати до Добрятина вдруге. Нарешті жінку вдалося побачити і вона йому сподобалася. — Женя, — розповідає п.Олексій, — ледве не зомліла, коли мене побачила. Я пообіцяв їй ще раз приїхати. Потім Микола мені розказував, що вона до нашої зустрічі його розпитувала, чи я, бува, не лисий. Аж тут виявилося, що я — ще й з чубом. Наступного приїзду я поміг жінці вирвати буряки, а потім у неї й залишився назовсім. Женя — дуже добра жінка. За два роки нашого спільного життя ми ні разу не посварилися. А що вже щедра вона, то й не розказати: інколи все родичам пороздає, що й собі не залишиться. Хороші й сини у неї. З обома я чудово знаходжу спільну мову.
Тут непогано і з 70 гривнями? Нині п.Олексій вже має українське громадянство. З прибутків у колишнього бізнесмена лише 70 грн. пенсії. Однак він через це ні краплі не засмучується. Каже: «Гроші виручають людину, але вони — ще не все на світі». Щодо вибору місця проживання, то тут він відбувається приказкою: добре там, де нас нема. Втім, вважає він, в Україні не так і погано. Адже схотів — працюєш на городі, схотів — вишні їси чи відпочиваєш. Маючи ж власне підприємство, ти мусиш щодень пропадати на роботі. Є, на його думку, й багато інших принад у проживанні в Україні. Зокрема, тут не крадуть так, як у Парагваї, і п.Олексія спочатку навіть дуже дивувало, що українці не бояться залишати на шнурку білизну на ніч. Немає тут також грат на вікнах, як у державі, де народився п.Олексій. З іншого боку — в Парагваї краще технічне оснащення: там ніхто не працює на городі кіньми, а мають люди комбайни, трактори. І дороги не те, що в Україні, навіть грунтові — рівні, хоч яйцем качай. На зиму п.Олексій збирається з’їздити до Парагваю, якщо, звісно, його рідні (два брати та сестра) вишлють йому гроші. Втім, не лише, щоб побачити рідних збирається він за кордон, п.Олексій також хоче владнати питання з розірванням шлюбу, адже в Парагваї у нього залишилася дружина (дітей у п.Олексія нема). Ще має колишній парагваєць там дім. Він планує його продати та купити будинок тут, під Млиновом. Добре було б, каже він, і влаштуватись десь у райцентрі на роботу, щоб платили гривень зі 300.
Україна мала б бути першою в світі Оскільки живе п.Олексій у селі, то не цурається сільської роботи. Каже, що йому вона подобається. Адже в його роду всі з діда-прадіда працювали на землі. Втім, він намагається роботу на городі полегшити і, приміром, сам змайстрував спеціальне рало, щоб підгортати буряки чи картоплю, модернізував лопату, загнувши її під прямим кутом до держака, щоб легше було картоплю копати. Його ж городи (а це 2 га землі) нині, мабуть, оброблені чи не найретельніше у селі. Крім цього, і городи, і його двір майже з усіх боків обсаджені мальвами, які колишній парагваєць посадив власноруч. Односельці вже звикли до п.Олексія і не прибігають на нього дивитися, як раніше. Особливих друзів у чоловіка немає, адже, каже він, йому не до них, бо в селі з ранку до ночі роботи вистачає. Правда, сусідам колишній парагваєць ходить допомагати на городі. — Шкода лишень, — розмірковує він про сільське життя-буття, — що все так на селі розвалюється. Квітки ніхто не посадить, дорога розбита. Таке враження, що чоловіки лишень шукають, де б з самого ранку випити або в жінки грошей видурити на горілку. Дивно, що всі наші люди тут живуть, українські, — і порядку ніякого нема. А мала б Україна бути першою в світі.
