Протоієрей отець Іван: «Відтепер я з Нацгвардією»

У військовій частині 3055 Національної гвардії України, що в Рівному, капеланом працює протоієрей отець Іван. Для молодих солдат він – наставник і зразок, для старших офіцерів - друг і побратим, який завжди дасть мудру пораду. Проте мало хто знає, що юний Іван Хміль і не мріяв бути священиком, а поступав у театральний. Проте доля, життєві обставини і його світогляд склалися так, що тепер він служить Богу і Батьківщині.

 Ще юний Іван мріяв вступити в театральний у Львові - не склалось. До школи повертатись теж не хотів, тому коли дізнався, що не вступив до бажаного закладу, в той самий день відніс документи на вступ у технікум залізничного транспорту. На дворі був 86 рік.

1988. На шляху юного Івана трапляються Горині Богдан та Михайло. Богдан нещодавно повернувся із заслання з Уралу. Він був політв’язнем Радянської влади, яка не могла йому пробачити чітку українську позицію. Його брат, Михайло, теж певний час перебував у засланні. Саме поруч з цими людьми юний Іван почав черпати правдиву історію України.

…«не будемо служити в радянській армії, хочемо лише в українській»…

- Тоді я дуже почав цікавитись дійсною історією своєї країни. Я зрозумів, що совєти брехали нам у школах, садочках. Я хотів знати справжній шлях своєї країни. У 90-х, разом зі своїми ще двома товаришами, прийшли до військкомату та заявили: «не будемо служити в радянській армії, хочемо лише в українській». Не знаю, яким чином нас тоді відпустили назад. Могли б розцінити цей вчинок як злочинний.

…«я захотів дізнатись, що ж надає силу священникам»…

- Паралельно з історіє України  я вивчав історію церкви, особливо греко-католицької. Мене підкорила стійкість духа священнослужителів. Мене вразили історії людей, які за свої переконання готові були іти в Сибір. Я переконався, що українські священники вірні своєму покликанню і їх слова не розходяться з ділом. І я захотів дізнатись, що ж надає силу священникам. Тоді багато хто йшов у політику. Я ж замість політки обрав Ісуса Христа.

… «а ти нахаби, але церкві такі потрібні»…

- У 90-х я вступав до семінарії у Дрогобичі. Тоді це все було підпільно. Для вступу, на екзамені, потрібно було читати молитви та зі Святого Письма. В якийсь момент я запнувся, призабув. Тоді Єпископ сказав, що я ще не готовий. Я ж сказав: «Я ж прийшов вчитись. Якби я все знав – навіщо мені було б іти вчитись». Єпископ тоді посміхнувся і сказав: «а ти нахаба, але церкві такі потрібні». Пізніше нас перевели на навчання у семінарію до Львова, а у 1996 році я висвітився на священника.

… «пластуни, після смерті, переходять на вічну ватру»…

- Десь у ті молоді роки мене захлеснула течія пласту, я бачив себе там. 7 липня 1991 року на горі Сокіл я склав пластову Присягу. Пластун – це на все життя на землі і після смерті. Кажуть, що пластуни, після смерті, переходять на вічну ватру.  Зараз я маю рій хлопчиків, 12 чоловік по 8-9 років. Разом ми ходимо в походи, займаємось духовним вихованням, намагаюсь передати їм свої знання.

…«після подорожей на Схід я зрозумів, що не можу бути просто священником»…

- Моє життя ще раз змінилось, коли почалась війна. Я не міг не бути там, я просто мусив бути поруч зі своїми земляками, підтримувати їх, допомагати. Вже у 2014 році я просив, щоб мене відпустили на службу в капеланство. На той час у Рівному будували капличку і мені сказали «добудуємо і підеш». Це дуже сильно мене спонукали. Саме після подорожей на Схід я зрозумів, що не можу бути просто священником. Моє покликання – капеланство.

… «я переконався, що українці вміють захищати свою землю»…

- Допоки я не був капеланом, я просто ходив до військових у частини, читав лекції для них, разом святкували, ходили до сповіді. Поруч з військовими я переконався, що українці вміють захищати свою землю і для військових захист Батьківщини не пусті слова. У 2018 році капелан 2 Галицької бригади запропонував мені стати капеланом у Рівному, у військовій частині 3055. Відтепер я з Нацгвардією.

… «що віруюча людина будь-де почуватиме себе вільною»…

- У частині я працюю з хлопцями з різних регіонів. Коли людина потрапляє за паркан військової частини на строкову службу, її ніби виводять з зони комфорту. На мою думку, завдання капелана допомогти організувати хлопцям їх новий комфортний простір. Я хочу щоб вони зрозуміли, що віруюча людина будь-де почуватиме себе вільною. Людину, яка матиме внутрішній стержень, неможливо зламати.

Капелан – це довіра, але для довіри потрібен час.

Розмову вела Аліна Новікова

Фото з власного архіву капелана Івана Хміля