Футбол
Однією з найголовніших розваг у Рівному був у шістдесяті роки футбол. Як я потім дізнався, так було не тільки у нас. В інших містах України футбол ставав тоді чи не найголовнішим постачальником емоцій для населення. Організаційно це виглядало приблизно так: постановою «згори» у місті організовувалась професійна футбольна команда. До міста приїжджали тренери та футболісти з інших міст, яких забезпечували всім необхідним. І вже за місяць переповнені трибуни провінційних стадіонів уболівали за «свою» команду.
Команда «Колгоспник» (Ровно) була організована в 1958 році разом із ще двома такими ж командами у Полтаві та Черкасах. Гравці та тренери команди «Колгоспник» мали тоді до колгоспів приблизно таке саме відношення, як нинішні гравці та тренери команди «Шахтар» до шахт. Одержуючи цілком пристойну зарплату та харчування, футболісти «Колгоспника» виступали не дуже успішно. На той час, коли я вперше у житті пішов на футбол, а це була гра між «Колгоспником» і «Спартаком» із Бреста 2 травня 1964 року, рівенські футболісти займали невисокі місця у «класі Б», тодішньої третьої за рангом всесоюзної ліги.
Грали і тренувалися «колгоспники» на стадіоні з такою ж назвою, який знаходився там само, де нині стоять руїни стадіону «Авангард». Стадіон мав дерев’яні трибуни, під якими були з боку річки Усті цегляні приміщення роздягалень та радіорубки. Він був оточений високими тополями, такими ж тополями були по периметру обсаджені майданчики для тенісу, баскетболу, волейболу, городків та інших спортивних ігор, які знаходились у районі запасного поля сучасного стадіону.
Стадіон тоді мав чотири виходи з металевими турнікетами. На футбол можна було пройти за квитками за 50 копійок. Дитячих квитків спочатку не було. Хлопці або вилазили на трибуну зовні, користуючись щілинами у стіні з дощок, або проходили на трибуни з дорослими. Я теж спочатку приходив з батьком. Але він не був занадто сильним уболівальником, та й робота не завжди дозволяла. Тому я підходив до турнікета сам, притискувався до штанів якого-небудь дядька і «втирався» таким чином на стадіон. Можна було і попросити, мовляв, проведіть, дядечку, але я завжди чомусь протискувався мовчки. Контролери у вигляді тіточок середніх років все це бачили, але не виганяли нас.
На трибунах, які відділялися від поля гаревими (як тепер на мототреці) біговими доріжками, вісім-десять рядів дерев’яних лав були розмічені на місця за номерами, проте тих номерів ніхто не бачив. Народ стелив газетку, перш ніж сісти, одяг люди тоді берегли. По трибунах під час гри ходили тіточки, які продавали морозиво і воду-лимонад. До води давали паперовий стаканчик (про пластикові тоді й уявлення не мали). Стаканчик із цупкого паперу справді був одноразовим, бо просочувався водою дуже швидко. Тому воду пили одразу. Те ж саме стосувалося морозива, яке було або в таких самих паперових стаканчиках, або у вафельних, як тепер.
Уболівав народ мирно. Ніхто особливо не кричав, а про те, щоб кинути на поле якийсь предмет, не було й мови. Не театр, ясна річ, але матюків чути не було. На трибунах було дуже багато дам. Жінки становили приблизно чверть всієї публіки. Зате на футболі курили. Дим від радянських папірос і сигарет на все життя залишився для мене запахом трибун стадіону. Тепер такого диму немає — народ такого вже не курить.
На бічній трибуні з південної сторони було табло. Така собі будочка, в якій сидів спеціальний дядя, котрий після забитого м’яча перевертав табличку під назвою команди, перед цим прикріпивши одиничку, двійку чи трійку. Якось, сидячи під табло, я запитав дядю, до якої цифри у нього є таблички і що він робитиме, якщо заб’ють десять голів? Відповіді не отримав.
Головне, ясна річ, відбувалось на полі. Нічого як слід не тямлячи у грі, я просто вболівав тоді за своїх. Одночасно я вболівав за «Динамо» з Києва, яке показували про телевізору. Телевізор був маленький, на чорно-білому екрані, меншому за монітор сучасного комп’ютера, миготіли темні і світлі фігурки футболістів. Їхніх облич по телевізору ніхто не бачив. Для цього були газети.
Але це я відволікся. Футбол на стадіоні був, може, не такий класний, як у телевізорі. Зате поле було зелене, футболісти справжні на повний зріст. Серед гравців особливо виділялися воротарі. Вони були кожен у своїй формі. В темній — синій або чорній. Ще не зовсім зникла тоді мода на воротарські головні убори, тому багато хто грав у кепочках. Серед воротарів «Колгоспника» був тоді нинішній тренер «Чорноморця» на прізвище Альтман, але я його, якщо чесно, не пам’ятаю. Прізвище першого воротаря «Колгоспника», якого я знав в обличчя, було Шупрович.
У дні, коли не було ігор, а команда тренувалася, ніхто не забороняв нам подавати на стадіоні м’ячі. Справжні м’ячі! Тоді ми з Шупровичем, можна вважати, познайомились. Він, здається, розумів моє бажання подовше потримати справжній футбольний м’яч у руках і не дуже мене підганяв. А може, просто сам хотів перепочити? На центральній трибуні стадіону в цей час і взагалі щодня сиділи люди. Був футбол чи ні, вони приходили (інколи більше сотні) й теревенили про футбол. І не тільки. Трибуна стадіону була в ті часи єдиним місцем, де можна було висловити свою думку вільно і публічно. Футбол був лише приводом, як я потім зрозумів.
Оскільки про футбол я можу писати безкінечно, закінчу цей розділ своїх спогадів унікальним матчем на стадіоні «Колгоспник», який не зафіксований в жодній таблиці. Здається, у 1965 році хтось підкинув ідею зіграти після сезону товариський матч між «професіоналами» з «Колгоспника» і збірною міста, складеною з футболістів-аматорів, які грали у вільний час за команди заводів, фабрик і навчальних закладів на першість міста і області.
Народу на цю гру зібралося дуже багато. Настільки багато, що я стояв за воротами і вперше одержав справжній удар м’ячем по обличчю. Причиною такого шаленого інтересу до цієї гри було невдоволення уболівальників виступами привезених з інших міст «професіоналів», які мали квартири і зарплати, а гру показували не дуже хорошу. Стадіон уболівав за аматорів, які грали у смугастій жовто-чорній формі. В драматичній грі збірна міста перемогла «Колгоспник» з рахунком 3:2, а гравців команди-переможниці винесли з поля на руках.
Через цю поразку чи з якої іншої причини вже в наступному році команду «Колгоспник» перейменували на «Горинь», і за неї почали грати не тільки «привозні», а й свої, рівенські футболісти. Але це вже інша історія.
