Асфальт
Проходячи нині по не завжди рівних міських тротуарах, проїжджаючи вулицями, де не завжди гладко укладене або розбите асфальтне покриття, не можу не згадати часи, коли заасфальтована вулиця була для Рівного чимось особливим, прикметою технічного прогресу, взагалі — надзвичайною зручністю. Перші мої спогади про міські тротуари відходять до шістдесят першого, здається, року, коли я наважився випробувати привезений батьком із київського рейсу дитячий велосипед, який мав форму ракети. У ті часи все робилося у вигляді ракет, тому що штучні супутники, а згодом і сам Гагарін, почали літати у космос. Попереду в того велосипеда був справжній ракетний ніс із органічного скла. Та моя поїздка закінчилась швидко — червоне оргскло було вщент розбите об першу ж стіну, що опинилася на моєму шляху.
Наступний велосипед вже був у мене звичайний для тих часів — триколісний. Ця модель передбачала можливість зробити ровер двоколісним, відкрутивши задню раму і поставивши одне колесо замість двох. Все було б добре, але їздити було вкрай складно через покриття доріг і тротуарів. Асфальт тоді був лише на головній вулиці, а всі інші були покриті страшною бруківкою, на якій трусило і застрягали колеса. Не легше було і на тротуарах, котрі тоді були покриті квадратними плитками приблизно метр на метр. Плити лежали нерівно, тому колеса велосипеда стукались об них і хоч трохи розігнатись було неможливо.
Сподіваюсь, що читач зважить на мій ніжний вік і пробачить незнання місцезнаходження першого в Рівному асфальтного заводу. Скоріше за все, він був поблизу залізничного вокзалу в тупику, де нині закінчується вулиця Волгоградська. Машин-асфальтоукладчиків тоді не було. Асфальт завозили самоскидами, після чого вручну розкидали по дорозі й закатували величезними автокатками. Байка про дуже повільного пішохода, який потрапив під цей каток, з’явилася, певно, саме у ті далекі часи.
Технологія вкладання дорожнього покриття не відзначалася складністю: на існуючу бруківку вкладали шар асфальту — і практично все. Дотепер, коли на вулиці риють чергову траншею чи котлован, можна побачити той шар бруківки, який служив і продовжує служити чудовою «подушкою» для нового покриття. Про те, що таке дорожня подушка, я довідався вже юнаком, коли під час служби у будівельних військах сам розкидав цей асфальт лопатою.
Головні міські магістралі, які йшли по транзитних шосе від Києва до Львова і Бреста, на той час були вже заасфальтовані. Наставала черга бічних вулиць, куди ми малими бігали та їздили на велосипеді нюхати свіжий асфальт. То був для нас чарівний запах технічного прогресу і світлого комуністичного майбутнього. Гладкими і рівними стали вулиці Карла Маркса (тепер Пересопницька), Горького (Калнишевського), Хрущова (Дворецька), 1 Травня (Могили), Київська (Видумка), 17 Вересня (Чорновола), Млинівська. Саме тими вулицями пролягали нові маршрути автобусів, але ще довго пасажири напружувалися у тих місцях, де з асфальту автобус зненацька переїжджав на бруківку.
Покладений у ті роки асфальт тримався добре, не руйнувався, як тепер. Може, якісніше будували, а найвірогідніше — не було того навантаження, що тепер. Про навантаження може засвідчити такий приклад: дорога на Млинів у часи жнив закривалася через кожні кілька кілометрів. На асфальті сушили щойно зібране зерно, а поодинокі автомобілі покірно і не поспішаючи об’їжджали ці місця полем по «грунтовці».
Процес інтенсивного асфальтування міста тривав років з десять, поки не впорядкували всі основні міські магістралі або, якщо хочете, напрямки руху транспорту. Але і сьогодні у Рівному можна ще знайти стару бруківку. Не фігурну, як вздовж краєзнавчого музею, а таку, що на велосипеді зуби стукають. Такі місця збереглися на окремих ділянках вулиць Боярки, Грабника і того, що колись звалося «Дворцем» (на південь від пивзаводу). Можна навіть зберегти їх для нащадків як пам’ятник історії, перепросивши місцевих жителів за незручності.
Та навряд чи це зроблять свідомо. Просто забудуть виписати наряд на асфальтування окремих провулків і стоятимуть вони ще довго без асфальту, нагадуючи комусь історію, а комусь — дитинство.
