Комунізм
Коли я навчився говорити — не пам’ятаю, а нагадати вже, на жаль, немає кому. Зате момент, коли я навчився читати, запам’ятався на все життя. Вперше в житті написані літери склалися в моїй голові у слова при погляді на вивіску книжкового магазину, який стоїть досі навпроти колишнього кінотеатру «Космос», теперішнього нічного клубу «Лагуна». Тоді книжки в магазині ще не продавали і написано на ньому було два слова — «Вино-Тютюн». Оскільки вдома у нас ніхто не курив, довелося звертатися до батьків за роз’ясненням, що таке «тютюн». Справа в тому, що тоді серії на автомобілях були жовтого кольору і складалися з двох чорних літер і чотирьох чорних цифр (такий номер можна побачити в радянському кінофільмі «Операція И»). Половина машин у Рівному мала тоді серію «тю», а половина «фм». Тож слово «тютюн» нагадувало мені не про цигарки (сигарет тоді практично ніхто не курив), а про автомобілі. Тому і задачка була для дитини непроста: що спільного між вином (а що таке вино, я у свої пять років вже добре знав) і номерами автомобілів?
Це був 1963 рік, що підтверджує мій спогад про першу «прочитану» мною монету: «1 копейка 1963» на аверсі та «СССР» на реверсі. Головним словом, яке щодня миготіло тоді перед моїми свіжими до вражень дитячими очима, було слово «комунізм». Без лапок, ясна річ. Я не міг тоді знати, що за три роки до мого оволодіння грамотою Микита Хрущов пообіцяв на партійному з’їзді побудувати в країні комунізм за 20 років. В цьому і була причина того, що це слово було написане на всіх вільних поверхнях чи не частіше за слово «Ленін», а диктори по радіо вимовляли це слово з частотою, яка майже не поступалася частоті згадки про повію (іншим словом) у розмовній мові сучасних юнаків і дівчат.
Звісно, що я запитав у дорослих, що це таке — комунізм? Чи то не маючи відповідних знань, чи то не бажаючи давати зайві пояснення, дорослі казали мені, що при комунізмі все буде безплатно. Можете зрозуміти відчай мого покоління у ті роки! Безплатних морозива, цукерок, іграшок, кіно та інших задоволень треба було чекати аж до 1980 року, який, як тоді нам здавалося, не настане ніколи. Як же ми заздрили дітям, які житимуть при комунізмі!
Того, що наші батьки і взагалі всі дорослі такої заздрості зовсім не відчували, ми тоді не помічали. Ми свято вірили, що комунізм буде. Бо так казала вихователька у дитсадку, а згодом перша вчителька, так писали в читанках, так казали по радіо і телевізору. Місто в ті роки було прикрашене комуністичними гаслами майже так, як нині рекламою. Гасла були досить одноманітними. В кількох місцях, зокрема на розі вулиць Горького і Карла Маркса, були встановлені стаціонарні металеві кострукції довжиною десять і висотою два метри. Вони представляли собою велетенські серп і молот, а також слова: «Наша мета — комунізм». У більш розгорнутому вигляді комуністичні гасла висіли над входами до інститутів, технікумів, шкіл та інших освітніх закладів. Там писали таке: «Комунізм — це молодість світу і його будувать молодим». Ще було гасло «Слава радянському народу — будівнику комунізму!». За рік до мого оволодіння грамотою в Рівному з’явилась навіть вулиця «Комуністична» (тепер — вулиця 16 Липня). Невезуча якась ця вулиця — як не назвуть, все пальцем у небо!
Чому ми, маленькі діти, вірили тоді у комунізм? Тому що радіо (телевізорів було ще дуже мало) щодня повідомляло про нові досягнення і відкриття. Космонавти «баразділі прастори всєлєнной» і збиралися на Марс. Техніка у вигляді того ж телебачення приходила у кожен дім, словом, чудеса траплялися чи не щодня. Ще раз згадаю приклад своїх батьків, які за три роки придбали перші у своєму житті телевізор, пилосос, пральну машину, холодильник, не кажучи вже про авто. Ми почали насолоджуватися принадами ванни, унітаза, телефону! У кімнатах з голими стінами, залізними ліжками і тонкими етажерками всього за декілька років налагодився цілком комфортний побут, якого не знали, про який не мріяли ще за кілька років перед тим. Хіба це були не чудеса? І як нам, малюкам, було не вірити, що все це продовжиться далі й настане довгоочікуваний комунізм із безплатними цукерками?
Читанку, яку батьки купили мені перед школою, прикрашав на третій сторінці кольоровий портрет Хрущова на цілу глянцеву сторінку. Але через незручну дату народження я пішов до школи не у 1964-му, а у 1965-му. Як же я здивувався, коли Хрущов виявився тільки в моїй читанці. У всіх інших дітей, які купили читанку за рік після мене, ніякого Хрущова на третій сторінці вже не було. Та ще й однокласниця Люда Шуляк вже на третій день поставила моєму Хрущову на лобі здоровенну чорнильну пляму. Кращу за ту, що була згодом у Горбачова. Може, це пророцтво таке від Люди було? Треба буде запитати при нагоді.
Ще за три роки ми почали вивчати «оповідання з історії». У підручниках за 1967 рік було кілька десятків гарних малюнків на полях. Ці малюнки наочно нагадували школярам про те, що буде безплатним у 1980 році, зображаючи дітей, які безплатно матимуть те, за що ми платимо гроші. Вже наступного року ніяких малюнків на полях підручника не було. Так комунізм зник із школи, так він зникав із інших сторін життя того часу. Конкретна обіцянка Хрущова: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі» вже ніким не згадувалась, 1980 рік знову став просто роком.
Якраз на той час я прочитав книжку про Ходжу Насреддіна, який обіцяв еміру навчити свого віслюка читати за двадцять років, не боячись покарання. Мовляв, за двадцять років хтось із нас обов’язково помре. Хрущов помер у 1970-му. Його обіцянка про комунізм — ще раніше.
