Гроші
Сорок років тому, якщо вірити пресі тих часів, наш народ, під керівництвом комуністичної партії, займався виключно справою побудови комунізму. Проте навіть за газету з репортажами про комуністичне будівництво слід було заплатити дві копійки. А копійки тоді були не ті, що тепер, не кажучи вже про рублі. Ті самі радянські рублі, які нинішні школярі можуть побачити хіба що в кіно. Гроші шістдесятих років — не найгірша тема для спогадів.
Почну з того, що моє свідоме життя припало на початок епохи останніх радянських грошей, які були випущені в обіг, починаючи з 1961 року. У розмовах дорослих на комунальній кухні тоді досить часто можна було почути про «нові гроші». Казали, наприклад, що той чи інший товар коштує десять рублів. А потім обов’язково уточнювали: нових!
Про момент обміну грошей я міг почути тільки від старших людей і, судячи з моїх вражень, обмін цей був здійснений не дуже коректно. Нагадаю, що з 1 січня 1961 року радянський рубль «подорожчав» у десять разів. Були обміняні купюри і «білі» монети вартістю 10, 15 та 20 копійок. «Жовті» копійки (монетки в 1, 2, 3 і 5 копійок) не обмінювались, подорожчавши таким чином у десять разів. Може тому серед іграшок мого дитинства були білі монети старого зразка, які часто не було сенсу міняти. А може, вони просто завалялися у кишенях чи гаманцях батьків. Тож копійок для ігор «у магазин» діти мали тоді вдосталь. А роль паперових грошей виконували кольорові облігації внутрішніх займів сорокових-п’ятдесятих років номіналом п’ятдесят, сто і двісті рублів. В обіцяне при Сталіні «погашення» цих облігацій через двадцять років народ вірив не більше, ніж у побудову кмінізму, щедро віддаючи знецінені сталінські папірці дітям на іграшки.
Що стосується справжніх грошей, то цінувалася тоді кожна копійка. За копійку можна було купити коробку сірників, випити склянку газованої води без сиропу чи купити піонерську газету «Зірка». За дві копійки — зателефонувати з телефону-автомата чи купити інші газети. Анекдот ходив у ті часи про газетний кіоск:
— «Правда» є?
— Немає.
— А «Радянська Україна»?
— Продали.
— А що є?
— «Труд» за дві копійки.
Звісно, що і правда, і Україна, і труд були назвами газет, дотепно обіграними безіменними народними гумористами.
Не буду далі докладно зупинятися на цінах тих часів, про які я вже згадував і про які можна писати численні дисертації. Продовжу про самі гроші. Наявність у кишені хоч яких монет означала на той час певну платоспроможність. За копійки, тобто суму меншу за рубль, мені, малому, можна було і в кіно піти (10 коп.), і попоїсти (шкільний обід 25 коп), і квасу випити (3 коп.), і на транспорті проїхати (4 коп.), і цигарок потай від батьків купити (пачка «Сєвєра» — 6 коп). У сумі маємо менше п’ятдесяти копійок за таку купу задоволень.
Коли ж у кишені був рубль (сіро-жовтого кольору), можна було навіть на таксі проїхати через усе місто туди і назад. Або пригостити компанію. Три рублі (світло-зелені) означали ледь не заможність, п’ятірка (синя) тягнула на вечір у ресторані, а з десяткою (червоною) мати ходила на базар закуповувати харчі на цілий тиждень. Купюри, починаючи з десяти рублів, мали портрет Леніна і звалися «банківськими білетами», на відміну від дрібних, які Леніна на собі не мали і звалися «казначейськими білетами». На кожній купюрі була, окрім російської, її назва всіма іншими мовами республік СРСР (дуже дрібним шрифтом). По-узбецьки один рубль звався «бір сум», як зараз пам’ятаю. Прочитати ж назву вірменською чи грузинською було неможливо.
Згадана вище червона «десятка» була для більшості рівнян шістдесятих років чи не максимальною купюрою для повсякденного вжитку. Купюри вартістю двадцять п’ять, п’ятдесят і сто рублів зберігалися десь по шухлядах і виносилися на світ тільки в день великих придбань. Телевізора, наприклад, чи пральної машини. Я особисто побачив «сотку» на власні очі вже навчаючись у старших класах школи. Бо сто рублів тоді дорівнювали середній місячній зарплатні (бувала і менша).
Папір, з якого робили радянські гроші, був набагато кращим, ніж той, з якого нині роблять гривні. Він був хрустким, тому відрізнити гроші від простого паперу було легко навіть у темряві навпомацки. Рублі були зазвичай пом’ятими, надірваними і хрустіли не так. І запах був у тих купюр не такий, як у нинішніх, які хоч і мають якісь там «ступені захисту», але пахнуть гральними картами часів мого дитинства.
Повернемося від купюр з їхнім хрустом, до копійок з їхнім дзвоном. Неповторний це був звук, який не можна було ні з чим переплутати. Коли хтось у нашій дитячій компанії стверджував, що не має при собі грошей, ми по-простому просили його пострибати. Коли чули дзвін — робили висновки про справжню платоспроможність хитруна. Одна дзвеніти не буде, а дві дзвенять не так — сьогодні цю приказку ніхто не зрозуміє.
Добути кілька копійок, не просячи їх у батьків, було нам, міським хлопчакам, непросто, але можливо. Підібрану на вулиці порожню пляшку з-під пива чи вина можна було в першому ж гастрономі здати за дванадцять копійок. Організованих груп волоцюг, які спеціалізуються нині на цьому виді «бізнесу», тоді ще не було. Копійки також могли закотитися під сидіння автобуса (слід було це сидіння припідняти) чи під крісло у кінотеатрі. Варто бути лише уважним і незакомплексованим. І копійки на дрібні витрати можна було знайти буквально під ногами. Були у нас також інші способи по-дитячому «розбагатіти». Про всі розповідати не буду. Зупинюсь на азартних іграх, які охопили тоді всю малечу від семи до п’ятнадцяти років. Діти грали на копійки або на вулиці (у «чіку»), або просто у шкільних коридорах (у «трясучку»). «Чіка» вимагала від гравця наявності металевого «біточка», яким слід було збити купку грошей, внесену порівну учасниками гри. Якщо збити не вдавалося, копійки слід було перевернути ударом того ж «біточка». Перевернув — монетка твоя! Як наслідок — чи не всі «жовті» й «білі» дрібні у магазинах були у ті часи добряче пом’яті. У «трясучку» грати було зовсім просто: двоє гравців клали, наприклад, по дві копійки. Один тряс монети у закритих долонях, а другий мав його зупинити і вгадати, як лежать монети — «орлом» чи «решкою». Що вгадав — твоє.
Для мене особисто все це з вересня 1965 року стало «чистою теорією». Я тоді програв однокласнику в «чіку» вісімнадцять копійок — шалену для першокласника суму. З того часу на гроші не граю. І вам не раджу.
