Екскурсію по Рівному 40-річної давнини ми могли б і надалі продовжувати пішки. В цьому разі ми б погрішили проти історичної достовірності. Тому що уявити місто без громадського транспорту вже у ті часи було неможливо. Зрозуміло, що про транспортні маршрути 40-х та 50-х років, яких я не міг бачити з причини своєї відсутності на цьому світі, багато писати не виходить. Але за розповідями батька, який особисто водив перший в історії Рівного автобус міського маршруту, складав цей маршрут близько чотирьох кілометрів. Від нинішнього перехрестя біля обласної друкарні, де починалось місто на сході, автобус йшов до цегельного заводу на західній околиці. За цим прямим маршрутом попервах ходило два автобуси — один назустріч одному.
Найбільш популярний років десять маршрут між вокзалом та автовокзалом був у часи мого дитинства неактуальним. Вокзал і автостанція знаходилися в одному місці, звідки, як і тепер, до базару і центру міста було п’ять хвилин пішки. Тому автобусні маршрути у ті часи з’єднували околиці міста між собою, проходячи через центр. Околицями були Колоденка, Новий Двір, Тинне. У бік Золотіїва та Тютьковичів транспорт не ходив.
Найбільш екзотичним маршрутом тих часів був кільцевий, який звався «Басівкутською розвилкою». Кільце розпочиналося на Театральній площі, йшло нинішньою вулицею Чорновола, повертало до водоймища, перетинало власне Басів Кут, за залізницею повертаючи на Дворецьку. На теперішньому перехресті Поповича-Дворецької автобус йшов ліворуч аж до поворота на вулицю 1 Травня, яка тепер носить поетичне ім’я Петра Могили. Біля пивзаводу автобус повертав праворуч, де і замикав коло на тій самій Театральній площі. Такий самий маршрут йшов по колу і в протилежний бік. Особливістю «розвилки» була відсутність кінцевої зупинки. Теоретично, взявши квиток, на цьому автобусі можна було їздити безкінечно!
Кінцевими зупинками тих часів, окрім згаданого вже вокзалу, були мототрек, аеропорт, парк Хрущова (нинішній Палац дітей та молоді), колгоспний ринок (на млинівському повороті) і, ясна річ, льонокомбінат, до якого від молокозаводу була лише одна зупинка — автобус йшов чистим полем! Загадкою для мого дитячого розуму була кінцева зупинка під назвою «Боярка», яка губилася десь серед вуличок південно-західної околиці.
Загалом же історія створення автобусних маршрутів Рівного була аналогом історії замощення вулиць асфальтом. По більшості міських «магістралей», покритих у ті часи жахливої якості бруківкою, їздити автобусом було непросто. Та й автобуси були ще ті.
З перших днів основу автобусного парку, який знаходився у дворі за нинішнім магазином «Спорттовари» на вул. Київській, становили автобуси марки ЗІС (завод імені Сталіна). Київською, до речі, тоді звалася інша вулиця, а нинішня носила традиційне для поліщуків ім’я Карла Лібкнехта. І нічого — вимовляли. Автобуси ЗІС бажаючі можуть і сьогодні побачити у фільмі «Операція И», де саме в такому автобусі зав’язується конфлікт між Шуріком і Федею. Цей транспортний засіб мав двоє дверей. Біля кожних був ряд «крісел»: від задніх — ліворуч, від передніх — праворуч, спиною до напрямку руху. Кабіна водія була повністю відокремлена від салону, де господарювали тьоті-кондуктори, які продавали квитки по чотири копійки. На кількох маршрутах замість ЗІСів ходили автобуси ЗІМ (завод імені Молотова). Вони були маленькі з одними дверима попереду, які вручну відчиняв водій. У модернізованому вигляді ці автобуси і досі збереглися під назвою ГАЗ.
Кожна зупинка автобуса тих часів була подією і тривала кілька хвилин. Поспішати не було куди. Місто було маленьке, а тому поїздка автобусом не від кінцевих зупинок здійснювалася або тоді, коли треба було довезти щось тяжке, або просто для інтересу. Значним кроком вперед була поява на маршрутах ЛАЗів та ПАЗів, які були модернізованими ЗІСами та ЗІМами.
Саме у нових автобусах вперше з’явилися апарати для продажу квитків, якими думали замінити кондукторів. Свідомі громадяни — будівники комунізму мали добровільно і без нагадування кинути в апарат п’ять копійок (проїзд подорожчав) будь-якими монетами, смикнути за ручку і відірвати квиток. Погравшись на початку з цікавою новинкою, більшість пасажирів вирішила не обтяжувати себе в подальшому оплатою проїзду, що й зумовило недовгий вік «механічних кондукторів».
Але справу вже було зроблено: галасливі тіточки-кондуктори на свої місця вже не повернулись. Чи то роботу іншу знайшли, чи то на пенсію повиходили. Нове покоління кондукторів вже не було таким веселим, життєрадісним і доброзичливим. Враження, що кондуктор катається разом із тобою в автобусі і отримує таке ж задоволення, яке справляли кондукторки початку 60-х, так і залишилось у тому часі.
Окрім автобусів, були в місті і таксі. Розкішні «Побєди», а згодом не менш розкішні «Волги» з чорно-білими клітинками на боці користувалися неабияким попитом у рівнян тих часів. Таксомоторів у ті часи завжди було менше, аніж людей, здатних заплатити за проїзд на них. Це співвідношення збереглось аж до новітніх капіталістичних часів. У шістдесяті професія таксиста була чи не найпочеснішою. Завжди гарно вдягнуті таксисти гордо дивились на світ з-за керма своїх «лімузинів».
Посадка в таксі коштувала десять копійок, які одразу ж вискакували на механічному лічильнику. Потім копійки скакали по одній, додаючись до суми. Якщо влізти у таксі вп’ятьох і проїхати від пивзаводу до місця, де тепер ЦУМ, виходило по чотири копійки на кожного — дешевше, ніж в автобусі! Таке задоволення хоч і виглядало доступним, але здійснювалося непросто — таксі були або зайняті, або не зупинялись поруч із компаніями, які не виглядали достатньо грошовитими. Нормальний, солідний пасажир у ті часи менше рубля таксисту не давав. Про довгі пошуки водієм решти з рубля можна було б писати п’єси і комедії. Гра була варта того: таксисти за день «наварювали» до офіційної зарплати рублів по двадцять — шалені на той час гроші.
Автобуси і таксі були у ті часи чи не єдиними транспортними засобами на вулицях міста. Приватні авто були у дуже небагатьох людей. Ті, хто мав своє авто, просто так містом не катались. Тож побачивши у темряві вулиці фари, можна було бути впевненим, що це за тобою. Чи автобус, чи таксі, чи міліція…
