Лікарсько-вчительська влада
Об’єктивна статистика засвідчила тоді, що серед обраних мешканцями Рівного депутатів міської ради майже половину становили вчителі та лікарі. Пам’ятаю, що у першому своєму виступі на сесії міськради (сімнадцять років тому) я сказав, що вибір рівнян свідчить про те, що суспільство наше слід вчити та лікувати. Гадаю, що ці слова не втратили актуальності й досі.
Коли ж відійти від порівнянь та алегорій, то причина саме такого складу депутатського корпусу полягала в тому, що переважна більшість рівнян не знала і не хотіла знати активістів громадсько-політичних організацій. Хоч націоналістичних, хоч комуністичних, хоч яких інших. Лідерів, можливо, трохи знали. Але лідери до міської ради не прагнули. А справжнього активу в праполітичних угруповань 1990 року ще не було, та й досі практично немає.
Тому виборець на дільниці здебільшого не знав, кого обирати до міськради. Прізвища кандидатів людям ні про що не говорили. Тому, аби не нашкодити, люди голосували за кандидатів згідно з професійною належністю. А лікарям та вчителям кожен із нас автоматично довіряє більше, аніж будь-кому, за винятком найближчих друзів і родичів, які у депутати висуваються не завжди. Якщо у списку з незнайомими прізвищами буде лікар чи вчитель, за нього гарантовано проголосує більше людей, аніж за слюсаря, токаря, директора, міліціонера, пожежника і навіть журналіста. У 1990 році народ на більшості дільниць голосував саме так. Було лише кілька районів у місті, де голосували за рухівців (околиці та мікрорайони) та комуністів (центр). З роками вибір людей не змінився і народ у Рівному з радістю приводив до влади вчительсько-лікарську раду і в 1994-му, і в 1998-му, і у 2002-му. Аж поки це «неподобство» не скасували, прийнявши закон про вибори за партійними списками.
Але повернемось у 1990 рік. Серед вчителів та лікарів, яких обрали тієї весни до міської ради, були люди різні. Одні використали депутатство як трамплін для подальшої професійної кар’єри. Інші пішли у владу. Решта залишилась на своїх робочих місцях. І коли я зустрічаю тепер у коридорі лікарні чи поліклініки колишнього колегу по депутатському корпусу, завжди приємно привітати таку людину.
Із вчителів у момент зміни влади найбільш помітними були проста вчителька Тетяна Редюк та Андрій Грещук, який на той час був чи то директором школи, чи то заступником директора школи. Нехай пробачає, не пам’ятаю. Названі особи представляли різні табори. Пані Редюк була ближче до національно-свідомих радикалів, а пан Грещук схилявся до помірних консерваторів. І це нормально — директору школи було що втрачати, на відміну від простої вчительки. Приблизно те ж саме було і з лікарями. Головні лікарі та завідувачі відділень були більш помірковані, ніж прості лікарі. Хоча з лікарями було легше домовитись. Видно, знаючи більше за нас про життя та смерть, вони ставилися до політичного вибору з меншим страхом, ніж інші. Тепер окремі молоді депутати-лікарі, як, наприклад, Ганна Чайка чи Олег Шрам, — відомі керівники медичних установ. Лікарям загалом було легше. Тому що хвороби у всіх людей однакові, нехай би вони були хоч яких політичних поглядів.
Повертаючись до вчителів, згадую, що того року перед ними стояла досить непроста проблема. Голосуючи на сесіях міськради за демократію, перейменовуючи на комісіях вулиці Маркса та Леніна і таке інше, депутати-педагоги мали на своїх робочих місцях працювати за навчальними планами, які на той рік залишалися радянськими. Дітей продовжували вчити комуністичних ідей, приймати їх до жовтенят, піонерів і комсомольців. З одного боку, був державний суверенітет України, Народний рух і тому подібне, а з іншого — діти масово вчили гімн СРСР, вдягали піонерські галстуки (чомусь не краватки) та жовтенятські зірочки. Стверджую це на власному досвіді, бо того року дуже хороша вчителька мого сина-першокласника прийняла ввесь клас (окрім двох учнів) до лав жовтенят-ленінців.
Вже за рік, восени 1991 року, всі до єдиного вчителі та директори шкіл миттєво познімали зі стін портрети Леніна і тексти гімну СРСР, замінивши їх на портрети Шевченка і текст гімну «Ще не вмерла…». Кудись зникли назавжди піонерські галстуки та жовтенятські зірочки. Не смійтеся, але якби слід було повісити портрети якого-небудь Назарбаєва, вчити гімн казахстанського походження і вдягати дітей у тюбетейки, у нас би це пройшло без проблем. Можливо, я помиляюсь, але щось не пригадую масових протестів вчителів Рівного, спрямованих чи то проти комуністичної ідеології у 1990-му, чи то проти української у 1991-му. А рішення про скасування у молодших класах Рівного уроків російської мови, яке було прийняте міськрадою, ініціювали та підтримали тоді не стільки вчителі, скільки національно-свідомі депутати інших професій. Вчителі ж робили і продовжують робити те, що їм скажуть. За це ми їх поважаємо, за це і обираємо. Разом із лікарями. Бо лікар і вчитель — це стабільність!
