Останній рік соціалізму
Згадуючи у минулому розділі про незаслужено забуті рівнянами вибори народних депутатів СРСР, на яких ми проголосували навесні 1989 року за полковника Вілена Мартиросяна, варто пригадати умови, за яких рівнян того року раптом «потягнуло на демократію». Особливо цікаво це тепер, коли радянські часи згадуються іноді, як період спокою, достатку і стабільності.
1989 рік був останнім радянським роком в історії. І справа не в тому, що формально ще існував СРСР і всі атрибути комуністичної системи. Головне було в тому, що система ця того року ще так-сяк трималася. Стабільними залишались ціни. Це був останій рік, коли в Рівному можна було проїхати в тролейбусі за п’ять копійок, випити газованої води з сиропом за три копійки, зателефонувати з автомата за дві копійки, купити сірники за копійку та сходити в кіно за сорок копійок.
Я навмисне не наводжу тут ціни на продовольчі та промислові товари, які теж залишалися низькими. Тому що товарів цих або не було в продажу взагалі, або вони були такої низької якості, що ніхто їх добровільно не купував. За хоч трохи якісні товари або послуги потрібно було переплачувати у кілька разів підприємливим людям, про яких ми вже писали у попередніх розділах. Практично все було дефіцитом, практично нічого не можна було дістати. Так воно було і раніше. Так було практично завжди за радянської влади. Але не у такий історичний період. І народ незадоволено про це поміж собою говорив. Де саме говорив?
На роботі. Де іще? У 1989 році гіганти промисловості Рівного — хімкомбінат, названий пізніше «Азотом», тракторний завод, радіозавод, газорозрядний, чи як його тоді переназвали «Газотрон», не тільки продовжували працювати, а й розширювали виробництво. А були ж іще льонокомбінат, численні будівельні організації, сотні інших підприємств, медичних та навчальних закладів. І всюди люди одержували хоч і невелику, але постійно зростаючу зарплатню. Про те, що аванс чи получку можуть не те що не виплатити, а навіть затримати, мови практично не було.
Як наслідок утворилася унікальна в історії ситуація, яку нинішні діти просто не зрозуміють. Робота і гроші були у всіх, але всі були незадоволені. Усі сили людей йшли на те, аби щось дістати, тобто «отоварити» наявні гроші. Якби був капіталізм, ціни на те, що було, одразу б зросли і становище б вирівнялося. Але ж капіталізму не було. І народ ніс свої гроші на базари, де, на відміну від магазину, було що купити. Китайський ширпотреб продавався того року за шаленими, у порівнянні із закупочними, цінами. Але ж покупці про це не знали.
Так само ніхто тоді ще не знав, що за два роки ціни почнуть зростати в десятки разів, а ще через рік гроші взагалі перетворяться на ніщо. Не маючи розуміння економічних процесів, люди не здогадувались, що поки вони теревенили на роботі про політику, випускаючи нікому не потрібні товари, закладався фундамент економічної катастрофи 90-х років.
Парадокс, та говорити про політику (вже коли стало можна) у 1989 році було як ніколи комфортно. Зарплата йде, черга на квартиру — теж, від тебе на роботі, з одного боку, нічого не залежить, а з іншого боку — з тебе ні за що по-справжньому не питають. Чому б у таких умовах не поговорити досхочу про «білі плями історії», злочини сталінізму, утиски нашої рідної української мови.
Того року я познайомився майже з усіма активістами неформальних організацій. Тих самих організацій, лідери яких за рік прийшли до влади в Рівному та одержали депутатські мандати Верховної Ради УРСР. Люди вони були в основному симпатичні й розумні. Але була і закономірність. Ті, кого довелось знати «до революції», виглядали страшенно фальшиво. А ті, кого не знав, — цілком нормально. А оскільки народ у революції був не знаменитий, то можна було говорити на зборах і мітингах що завгодно, не зустрічаючись очима з тими, у кого півроку тому просив рекомендацію в КПРС.
До цього ми ще повернемось. Тут про інше хотілося б згадати. У всіх цих активістів була купа вільного часу для занять боротьбою за демократію чи українську мову. Маючи погану звичку працювати одразу на кількох роботах, я щиро дивувався людям, котрі всі сили витрачали на агітацію, на утворення первинних організацій того ж самого Народного руху за перебудову (він тоді так називався). На що ж вони жили? — не міг збагнути. Бо сам я, аби мати змогу читати революційну літературу і ходити на революційні збори та мітинги, повинен був перед тим побувати на всіх своїх роботах і зробити те, що мав зробити, аби одержати зарплату. Тому що жити без зарплати якось не виходило.
Хоча якщо добре пригадати, про гроші тоді якось не думалось. Саме відчуття того, що на твоїх очах відбуваються історичні події, що ти хоч трохи причетний до цього, давало такий настрій, таке натхнення, що забувалося все інше. Було просто цікаво бачити, як на твоїх очах змінюється життя, стає можливим те, що було неможливе ще вчора.
Мене особисто глибоко вразила зустріч із В’ячеславом Чорноволом. Досі я чув це прізвище винятково по зарубіжних «радіоголосах». Про Чорновола говорили як про борця за незалежність України, який сидів за це у тюрмі. Аж раптом у Пляшевій, на святкуванні чергової річниці битви під Берестечком, поїздку куди організував профком нашого тресту, я побачив групу людей із синьо-жовтими прапорами, які йшли в сторону від офіційного мітингу. Просто на лісовій галявині пройшов тоді альтернативний мітинг, на якому (за п’ять кроків від мене!) виступив сам Чорновіл! Середнього зросту чоловік з вусами говорив простими словами все те, про що ми думали завжди, але боялися сказати вголос.
Ну як можна було після цього всього думати про буденні речі? Тим більше, що зарплату платили вчасно, і хоч якісь гроші, на які мало що можна було купити, завжди у кишені були. Здавалося, що варто лише позбавитись комунізму і встановити демократію. А все інше прийде саме. Гадаю, що так, або майже так, думав тоді в Рівному не один я. Тому і стали можливі події, мова про які буде у наступному розділі.
