«Подвиг» дружинника
Станом на осінь 1989 року лідери «національно-визвольного» руху в Рівному залишались для широкого загалу маловідомими. На щотижневі зібрання Руху і Товариства української мови приходила сотня-друга осіб. Місцева комуністична влада, проти якої ніби боролися названі організації, надала в розпорядження «борців із собою» чи не найкраще приміщення в центрі міста — добре обладнану, в холодну пору опалювану залу тодішніх профкурсів (тепер там діагностичний центр). Зала заповнювалась лише у ті дні, коли проводився захід за участю привезених із районів активістів. Аби показати себе справжніми борцями із владою, керівникам Руху потрібен був хоч якийсь «подвиг».
На той час мітинги під синьо-жовтими прапорами були ще екзотикою. Народ чи то не наважувався, чи то не хотів йти на ті мітинги і слухати «запальних промовців» Поровського, Червонія, Демянюка та ще кількох осіб. Ці люди якось непомітно опинились на чолі Руху ніби так і було. Думаю, що стосунки між ними були приблизно такими ж, як поміж секретарями комсомольських та партійних організацій тих часів, кожний з яких прагнув випередити конкурента у боротьбі за посаду, але не міг робити це відкрито.
Отож на мітинги народ масово не йшов, лідери залишалися непопулярними. Без допомоги влади було не обійтись. І влада допомогла. Наприкінці жовтня міськвиконком Рівного заборонив один із мітингів. Мітинг цей мав відбутись на майдані біля стадіону «Авангард», там, де тепер саморобна траса для картингу. За кілька днів перед цим серед активістів Руху активно поширювались чутки про те, що заборонений мітинг будуть розганяти з допомогою міліції.
І справді, до місця збору учасників мітингу підтягнулися півсотні міліціонерів. Але страху ні в кого не було. Ми відчували, що це все не «по-справжньому». Хоча стояти навпроти шеренги правоохоронців, яким можуть дати команду «розігнати», було цікаво. Приблизно як на атракціоні «горки» у парку: ніби і страшно летіти донизу, але знаєш, що нічого з тобою не станеться.
Так воно і вийшло. Мітинг пройшов, оратори (а оратори з колишніх комсомольських секретарів були ніякі) щось сказали про демократію, Україну та «партократів» під оплески присутніх. На цьому і закінчили. Після чого розійшлись.
Справжні події почалися трохи пізніше. Кількох організаторів того мітингу міський суд Рівного вирішив притягнути до адміністративної (не кримінальної) відповідальності за порушення громадського порядку. Адміністративні стягнення, найвищим із яких був арешт на п’ятнадцять діб, загрожували Миколі Поровському і ще кільком особам, які й прибули до суду, весело посміхаючись. Вони ніби раділи тому, що нарешті «постраждають» за свою «боротьбу». До зали судового засідання пускали не всіх, було мало місця. Все пройшло б за сценарієм, якби серед тих, кого мали покарати за порушення громадського порядку, був Василь Червоній. А він якраз у тому мітингу участі не брав. Внаслідок чого ризикував залишитись у тіні «постраждалих», тобто не стати «героєм». Щоб змінити ситуацію, вчорашній командир комсомольського оперзагону дружинників влаштував із групою помічників бійку просто біля приміщення суду. За що і одержав ті ж самі п’ятнадцять діб, що й організатори мітингу, тобто теж проліз у «герої».
Тоді ще ніхто не знав, що колишній дружинник у бійці біля суду вперше випробував схему, яка приносила йому успіх упродовж наступних понад десяти років. Схема виглядала так: у перші ряди виставляли кількох бабусь і дідусів (практично завжди одних і тих самих), яких міліція зупинити силою не насмілювалася. А вже у наступній шерензі стояли кремезні молодики кримінальної зовнішності, які й «робили справу». По ходу до «акції», користуючись гарантованою безкарністю, до бійки на стороні нападаючих долучалося ще з десяток хуліганів. За сценарієм «штурм» Червонієм міського суду 1989 року та погром тим же Червонієм редакції нашої газети у 2000-му нічим принципово не відрізнялися. Тільки мета була різна. У 2000-му нардеп Червоній вже не хотів сідати на п’ятнадцять діб. У проміжку між цими подіями був ще не один десяток «штурмів», здійснених «бабусе-бандитським» методом. Захоплювали церкви, громили офіси, страждали люди. Звісно, це все було можливе з мовчазної згоди влади, яка багато років поспіль допомагала Червонію у його «іграх».
Восени 1989-го ніхто, чи майже ніхто, про «ігри» влади та «рухівців» не знав. Ми справді вірили, що посаджені на п’ятнадцять діб мужні борці за демократію Поровський, Демянюк та Червоній голодують у камері на знак протесту. Коли ж хлопці вийшли на волю живими-здоровими на шостий чи сьомий день «арешту», ніхто не допитувався у них про те, як це сталося.
Подальша доля учасників подій навколо суду та «арештів» восени 1989 року склалася по-різному. Хтось зробив політичну кар’єру і заробив грошей. Хтось залишився «при своїх». Когось всі вже давно забули. Об’єднує всіх учасників тих подій спільне небажання згадувати про цей епізод у їхньому житті. Вільно чи невільно обидві сторони, і ті, хто саджав на п’ятнадцять діб вищеназваних «героїв», і ті, кого суд карав за «порушення порядку», зіграли не найкращі ролі в політичній оперетці за чужим сценарієм. Потім чи то сценарій змінився, чи то сценаристів поміняли. Тож і про «заборонений мітинг», і про бійку біля суду, і про недосиджені п’ятнадцять діб учасники тих подій воліють зайвий раз не згадувати.
