Самі у міськраді

Що робить дитина, коли залишається вдома сама? Коли поруч немає батьків чи ще кого, хто міг би проконтролювати поведінку малечі, підказати, що можна робити, а що — зась. Навіть по руках дати чи по іншому місцю, коли мале не слухає і намагається, наприклад, підсмажити на плиті свої черевики. Кожен із нас пройшов через це. Свідомо чи ні ми винесли з дитинства непереборне бажання зробити все те, що нам не дозволяли робити, коли ми були маленькі. Що саме — залежить від рівня отриманих у дитинстві освіти і виховання. Комусь кортить швидше почати вільно пити горілку і курити цигарки, комусь — сісти за кермо авто, комусь — носити взуття на високих підборах. Але всім нам без винятку хочеться командувати самим. Щоб не нам забороняли, а навпаки. Про те, що заборони дорослих вважалися нами у дитинстві не дуже розумними, ми швидко забуваємо і часто починаємо робити те ж саме чи майже те ж саме. Коротше — ми хочемо влади. Хоч маленької. Щоб просто зробити так, як нам подобається. Пригадую, як у дев’ятиметровій кімнаті комуналки біля пивзаводу мріяв малим про нову квартиру. Якби це тоді сталося, я б на кожних дверях написав «кухня», «спальня», «вітальня» і так далі. Та поки до тої квартири дійшло, ці мої бажання потроху зникли. І кімнат у новій квартирі виявилося менше, ніж я хотів, та й у кімнати ці для початку слід було щось поставити. Так і досі живу без табличок, знаходячи ванну навмання без таблички. Хоча у помешканнях декого із моїх знайомих табличка на дверях цього приміщення таки є. Це ми про індивідуальні бажання говорили. Коли залишаєшся без нагляду сам. Коли ж без нагляду опиняється ціла група таких самих, наслідки бувають більш помітними. Навіть у зовсім вже дорослому віці. Вперше я побачив таке на сесії міської ради у 1990 році. Змінивши старих керівників, нові депутати, як ті діти, бавилися з владою, не знаючи, що б його ще утнути. Як ведеться, енергію дорослих діточок непомітно спрямували туди, де вона принесе найменше шкоди. Аби нова влада не лізла до водогону та каналізації, електромереж і транспорту, що могло б спричинити серйозні аварії, їй дали інші, менш небезпечні іграшки. Однією з таких іграшок стали вулиці Рівного. З цими вулицями за останні сімнадцять років такого намудрували, що я міг би смішний з цього приводу роман написати. Але не можу. Тому що не смішно, а навпаки. Боляче за рідне місто, яким бавляться, як іграшкою, регулярно його перефарбовуючи і перейменовуючи. До чогось більш серйозного справи так і не дійшли. А що ви хочете? Де ви бачили дитину, яка б ремонтувала іграшки? Дівчинка може назвати свою ляльку Сюзанною, потім переназвати її на Маріанну, потім — на Ельвіру і так далі. А ось прикрутити назад відкручену в ляльки голову дівчинка вже не здатна. Якщо здатна, то це вже буде хлопець, якому не до сюзанн та маріанн. Це я до нашої досі не перейменованої Театральної площі, з якої стирчить арматура халтурної тротуарної плитки зразка 1983 року. Як ви гадаєте, що наша влада зробить раніше — перейменує цю площу чи плитку поміняє? Отож. І з проспектом щойно перейменованим те ж саме буде. Тому що переназвати простіше, ніж до ладу довести. Не подумайте, я зовсім не проти нашої міськради, якій кортить перейменовувати вулиці і ставити пам’ятники. Шкода від цього мінімальна, навіть користь є. Років через двадцять міські діти, відірвавшись від комп’ютерів чи що ще там у них буде, запитуватимуть у батьків: «Чайка це що? Проспект чи птах?». І таким чином розширюватимуть свій дитячий світогляд. Серйозно! У мене діти вже запитували, що таке «олекодундич». Так що рішення міськради про термінове перейменування проспекту я цілком розумію і підтримую. Наміри ж у них були по-дитячому світлі й добрі. Наслідків же поганих від цього рішення аж ніяк не буде. Тільки б більшого на себе не брала та міськрада.