Доводилося лікувати і божевільних генералів
— Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Народився я в селі Великі Межиричі Корецького району в родині вчителів. Після Рівенського медучилища кілька місяців пропрацював фельдшером на швидкій допомозі, а потім продовжив навчання у Військово-медичній академії в Ленінграді. На третьому курсі одружився з дівчиною, з якою познайомився, навчаючись у медучилищі. Саме вона подарувала мені двох чудових дітей — сина і доньку. Потім працював військовим лікарем у дубенській авіачастині. Через п’ять років я продовжив навчання, але вже в галузі психіатрії. Після цього отримав призначення в Архангельську область, де служив лікарем-психіатром у шпиталі космодрому «Плєсєцкій». Мені ця робота дуже подобалася, та й контингент пацієнтів був цікавим — починаючи від звичайних солдатів і закінчуючи московським генералітетом.
— Яке захоплення було у вас у той час?
— Спорт — це моя слабкість. Ще в медучилищі я почав займатися вільною боротьбою. Неодноразово доводилося ставати чемпіоном міста та області. Саме зі спортом у мене пов’язано дуже багато приємних спогадів. Я і зараз намагаюся підтримувати себе у формі, хоча це дуже важко. Це проблема майже всіх колишніх спортсменів, які зазвичай або дуже худнуть, або навпаки — повніють. Та я з цього приводу не особливо комплексую.
Як офіцер-відставник став бізнесменом
— А як так сталося, що ви покинули таку цікаву роботу і знову повернулися до Рівного?
— Коли було проголошено незалежність нашої держави, серед тамтешніх вихідців з України панував піднесений романтизм. Я не став винятком і твердо вирішив повернутися додому, продовжив службу в Рівенському гарнізоні. У 1994 році офіцерські збори 13-го армійського корпусу висунули мене кандидатом у депутати до міської ради.
— Як же військовий офіцер і депутат міськради потрапив на ринок?
— У званні підполковника я в 1997 році вийшов на пенсію. Одразу вступив до лав НРУ, симпатиком якого був завжди, але поки був військовим, то не мав права мати будь-який партійний квиток. Деякий час працював у приватній медичній фірмі. Потім познайомився з Валентином Королюком, який запропонував мені стати директором речового ринку. Зважаючи на мої фінансові проблеми, я погодився.
Секретарка і водій залишилися у спадок
— Чим займаються ваша дружина і діти?
— Дружина тимчасово за кордоном, працює медиком. Син закінчив РДГУ, займається підприємницькою діяльністю. Одружений, має п’ятирічного сина Назара. Менша моя донька також закінчила РДГУ, продовжує навчання в столиці, хоче стати туристичним менеджером.
— А як рідні сприйняли ваше призначення?
— Відверто кажучи, без особливого ентузіазму.
— Що ви відчули, коли за вашу кандидатуру проголосувала більшість депутатів міськради?
— Я ніколи не прагнув цієї посади. Але провід НРУ прийняв рішення висунути саме мою кандидатуру — на те вона й партійна дисципліна. Хоча, якщо треба буде, я готовий у будь-який час звільнити цю посаду. Ми всі не вічні, тим більше у політичному розумінні.
— Як кажуть, нова мітла — по-новому мете. Чого від вас чекати?
— Я нікого звільняти не збираюся. Секретарка і водій залишилися мені «у спадок» від мого попередника і я сподіваюся, що ми нормально спрацюємося. Я добре розумію, що робота у міськвиконкомі — це на 90% виконання функціональних обов’язків, а решта — політичні питання. Тому все, що було доброго до мене, обов’язково має залишитися.
— Що саме ви плануєте змінити у роботі на цій посаді?
— Насамперед я відстоюватиму більше позицію депутатів, а не виступатиму як заступник міського голови із загальних питань, як робив мій попередник. Ця посада має стати своєрідним місточком між усіма органами влади.
За зарплату будинок не купиш…
— Чи була вже після вашого призначення зустріч з міським головою?
— Я не належу до кола друзів міського голови, тому намагаюся не лізти йому у вічі. Взагалі, я за натурою як лікар милосердний, тому ніколи не «добиваю» своїх опонентів і завжди намагаюся розрізняти політику і людські стосунки. Після мого призначення я лише один раз бачився з міським головою, коли ми його провідували спільно із заступниками та ще деякими депутатами у міській лікарні, але розмова була нетривалою і стосувалася винятково його здоров’я.
— Зазвичай після призначення чиновник намагається змінити свій соціальний статус — побудувати дім, пересісти у дороге авто. Як ви до цього ставитеся?
— Мені дуже хотілося б мати власний будинок, але не за награбовані кошти. Та, на жаль, за зарплату сьогодні таке придбання зробити неможливо. Хоча я цим не дуже переймаюся. Слава Богу, маю де жити, дарма що моє помешкання — це двокімнатна квартира у панельному будинку одного з віддалених районів нашого міста. Діти, завдяки дружині, житлом забезпечені. Є у мене й авто, щоправда, стареньке. Тепер от отримав у розпорядження службовий автомобіль.
— Про що мріє новий секретар міськради?
— Хотілося б, щоб мої батьки, так само, як і решта людей пенсійного віку, отримували достойну пенсію, за яку могли б нормально жити.
