Обличчя рівенського актора Сергія Бондарука місцевим шанувальникам театру повинно бути знайомим, оскільки він бере участь у багатьох проектах драмтеатру. Але ось ім’я згадати зможуть не всі — Сергій більше задіяний в ролях другого плану, а тому про велику популярність серед глядачів говорити не доводиться. Але актора це не надто турбує — він вважає себе актором гнучким, а тому в змозі взятися за роль будь-якого плану, героїчну чи характерну.
— В акторстві я з 15 років, — розповідає Сергія Бондарук. — Іще в школі почав займатися в театрі-студії на Боярці. Потім вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, де потрапив на курс до видатного викладача Леоніда Олійника, який, я вважаю, дав мені путівку на сцену. Навчаючись в інституті, знімався в епізодичних ролях у фільмах «Нескорений», «Як гартувалася сталь» китайського виробництва, для каналу «Дискавері» грав первісну людину — вони тоді шукали патлатих світлих хлопців. Крім того, озвучував рекламу на «Інтері». Після закінчення навчання мені пропонували роботу в багатьох театрах, але я вирішив залишитись у Києві. Власне, про це мріють майже всі випускники. Натомість, пропрацювавши в столиці три місяці, я повернувся до Рівного, адже це моє рідне місто, яке я люблю. За п’ять років на великій та малій сценах рівенського театру я зіграв близько двадцяти ролей, дебютувавши в ролі Мотла у виставі «Тев’є». — Традиційне для актора запитання: які ролі подобаються найбільше? — Якщо з останніх вистав, то в «Суперниках» я граю Прокопа, в «Опереті...» — адвоката, в «Літо в Ноані» — Моріса, в «А Рим палав коханням...» — Геро. Це різні ролі, але мені здається, я гнучкий актор, тому можу працювати над абсолютно різними образами. Звичайно, у багатьох виставах дістаються ролі другого плану, але є й такі, коли я «витягую» постановку повністю, наприклад, «Абрикосовий рай». Думаю, з часом і під мене будуть ставити вистави, проте зараз мені лише 25 років і потрібно ще багато працювати над собою. Власне, в театрі по-іншому неможливо. — Не жалкуєте, що не залишились у Києві — там все-таки можливостей більше? — Колись один мій викладач сказав: «Краще працювати в театрі, ніж залишитись у Києві». Я зовсім не жалкую, що повернувся до Рівного. Роботу свою я люблю найбільше і вважаю, мені поталанило, що захоплення перейшло в професію. Коли зараз я бачу своїх однокурсників по телевізору, то дуже за них радий і не відчуваю ніякої заздрості. Нещодавно я почав викладати на кафедрі театральної режисури — всім цим я задоволений. — Партнерами, мабуть, теж? — Успіх актора багато в чому залежить від партнерів. Я відчуваю потребу в досвіді наших акторів, намагаюся переймати їхнє вміння, дуже їх поважаю. Зі мною їм легко працювати, хоча не завжди — у кожного бувають злети і падіння. — А наш театр зараз переживає злет чи падіння? — Ми бачимо, що глядач зараз пішов у театр — я не пам’ятаю, щоб ми щось грали при напівпорожньому залі. Це допомагає театру стабільно розвиватися. — На вашу думку, чи потрібен театру головний режисер? — Мені особисто, як молодому актору, потрібен наставник, котрий стежив би за розвитком, допомагав. Я хотів би, щоб у нас був головний режисер, хоча не скажу, що не задоволений режисерською діяльністю Володимира Петріва.
