– Пані Вікторіє, чому Ви назвали свій проект “Сила Роду”?
– На жаль, зараз ми особливо вразливі і дуже гостро відчуваємо потребу пізнавати своє, рідне, пити “живу воду” з джерела віковічної мудрості. За це життя віддають наші хоробрі Захисники і Захисниці! Свого ми нікому не віддамо!
– У чому, на Вашу думку, Сила Роду? І чому це так важливо для молодого покоління українців?
– За кожним із нас, знаємо ми їх, чи ні, стоять наша сім’я і багато поколінь роду. Вони несуть унікальну і неповторну історію, енергію, через яку до нас приходить Сила Роду. Наша сила – у єдності, збереженні нашої рідної землі, у відродженні та пропагуванні традицій, у знанні нашої культури та звичаїв, у сприйнятті себе та розумінні, хто ми – українці.
– Поділіться, будь ласка, якимись своїми, родинними традиціями чи спогадами…
– Наша родина шанує народні традиції. Ми любимо релігійні свята, особливо Великдень. І досі в пам’яті картинка, коли рано-вранці, крізь прочинені двері світлиці проривається впевнений промінець сонця, його світло розливається по коридору і будить мене, ще зовсім малу. Мама порається на кухні, тато – в церкві, з вулиці доноситься спів церковних дзвонів. У хаті – надзвичайний аромат пасочки, зварених яєць, ковбаски, сиру, шинки і інших наїдків. Ми з братом ковтаємо слину, але чемно чекаємо на тата, щоб з’їсти “свячене”. Вже зараз, коли я доросла і маю своїх дітей, завжди згадую той промінець в батьківській хаті. Це, певно, свідчення нового, щасливого життя, яке нам посилає воскреслий Ісус. Приготування до Великодніх свят у нас розпочинається з початком Великого посту. Я так навчена своїми батьками. Вдома у нас мама завжди на час посту змінювала килимки, покривала на ліжках та диванах, обруси на столах. Знімалися рушники з ікон, серветки. Те все мало практичну сторону, бо все треба було попрати, накрохмалити, але все робилося з метою надати святкового вигляду та ошатності будинку на величне свято Христового Воскресіння. Змінювали килимки та покривала на інші, більш жалобного типу, і це сприяло настанові посту, коли треба було переосмислити своє життя, налаштуватися на певні зміни. А вже як перед Великоднем всі чисті, накрохмалені вишивки, скатертини поверталися на свої місця, всьому давався лад, то й настрій ще більше сприяв тому піднесенню та очікуванню свята. У своїй сім’ї я також частково стараюся дотримуватися тої переміни у помешканні. Хоча, правду кажучи, в мене немає ні вишитих рушників на образах, ні скатертин на столах, але суть переміни стараюся передати. Для випікання пасочок я користуюся матусиним рецептом. І як тільки беруся випікати паску, то обов’язково проходжу додатковий інструктаж у неньки. У неї пасочки завжди на славу. Я намагаюся не відставати. У мене паски інакші все одно виходять. Смачні, діткам смакують, але не такі, як мамині. Взагалі, для мене Великдень – це із рідними зустрітися. Так мене навчали тато й мама. Ми завжди, як були дітьми, їздили до бабусі й дідуся. Тепер я везу своїх дітей до найрідніших людей: то до своїх батьків, то до батьків свого чоловіка. Щастя, коли є рідні!
– Пані Вікторіє, хто Вам допомагає реалізовувати проект?
– Особливу підтримку та допомогу в організації проекту маю від свого чоловіка, вірної опори в житті, Ігоря Герасимяка. Разом зі мною скрізь і завжди і моя подруга Приступлюк Світлана – щира українка, майстриня-мотанкарка, людина, яка підтримала мою ідею і повністю допомагає з її реалізацією. Знаєте, у нас обох з Ланою живе маленька мрія про кімнату у власному помешканні облаштовану в кращих українських традиціях з піччю та божником. Щоб ця кімната була вся в рушниках, з вишитим обрусом на столі, глиняними глечиками та тканим килимком на долівці… А ще, щоб серпанкові сорочки та намітки…
– Чим є для Вас проект “Сила Роду”?
– Це можливість частіше зустрічатися з рівнянами, адже на наші зустрічі приходять не тільки вихованці міського палацу культури, а й усі, хто забажає навчитися різних ремесел, досліджувати їхнє значення, пізнавати глибше наші традиції, вивчати символи, обереги та знати як правильно й доцільно використовувати їх у сучасному житті. Всі наші зустрічі містять дві складові – теоретичну частину і практичну, коли кожен може спробувати виготовити трипільську ляльку-мотанку чи вишити береговий орнамент, розписати писанку, заклавши у неї свої мрії та сподівання і використовуючи мудрість і значення традиційних символів.
– Чи маєте якісь родинні обереги, так звані раритети, які передаються від покоління до покоління?
– Стосовно цінних речей, то маю вишиті рушники, наволочки, штори від бабусі Вікторії. Я колись, як робила балет за українськими традиціями, привезла їх та багато інших речей, як декорації. Так склалося, що бабуся дала мені вишивки і через день відійшла у засвіти. Тому для мене вони надзвичайно цінні, бо виготовлені нею. Я дивлюся на ті вишивки і бачу бабціну хату, згадую де, на якій іконі висів нею вишитий рушник… Пригадую, де який “ясик” лежав – маленька подушечка з вишитою наволочкою. Також маю від другої бабусі Марії вишиту сорочку. Цікава вона така. Люблю в ній красуватися. Це незвична сорочка, в мене не раз просили дати її за зразок.
Надія АДАМЧУК
