Вивчати, знати, шанувати своє і бути невразливим. Під таким гасло розпочала реалізацію проекту "Сила Роду" Вікторія Герасимяк у Рівненському міському палаці культури. Як каже організаторка проекту, керівник творчих колективів "Лада" та "Барви Лади", зараз ми особливо гостро відчуваємо потребу шанувати своє, рідне, яке ми нікому не віддамо. Про "Силу Роду" і про родинні традиції розмовляємо із пані Вікторією.
- Пані Вікторіє, чому Ви назвали свій проект "Сила Роду"?
- На жаль, зараз ми особливо вразливі і дуже гостро відчуваємо потребу пізнавати своє, рідне, пити "живу воду" з джерела віковічної мудрості. За це життя віддають наші хоробрі Захисники і Захисниці! Свого ми нікому не віддамо!
- У чому, на Вашу думку, Сила Роду? І чому це так важливо для молодого покоління українців?
- За кожним із нас, знаємо ми їх, чи ні, стоять наша сім’я і багато поколінь роду. Вони несуть унікальну і неповторну історію, енергію, через яку до нас приходить Сила Роду. Наша сила - у єдності, збереженні нашої рідної землі, у відродженні та пропагуванні традицій, у знанні нашої культури та звичаїв, у сприйнятті себе та розумінні, хто ми - українці.
- Поділіться, будь ласка, якимись своїми, родинними традиціями чи спогадами...
- Наша родина шанує народні традиції. Ми любимо релігійні свята, особливо Великдень. І досі в пам'яті картинка, коли рано-вранці, крізь прочинені двері світлиці проривається впевнений промінець сонця, його світло розливається по коридору і будить мене, ще зовсім малу. Мама порається на кухні, тато - в церкві, з вулиці доноситься спів церковних дзвонів. У хаті - надзвичайний аромат пасочки, зварених яєць, ковбаски, сиру, шинки і інших наїдків. Ми з братом ковтаємо слину, але чемно чекаємо на тата, щоб з'їсти "свячене". Вже зараз, коли я доросла і маю своїх дітей, завжди згадую той промінець в батьківській хаті. Це, певно, свідчення нового, щасливого життя, яке нам посилає воскреслий Ісус. Приготування до Великодніх свят у нас розпочинається з початком Великого посту. Я так навчена своїми батьками. Вдома у нас мама завжди на час посту змінювала килимки, покривала на ліжках та диванах, обруси на столах. Знімалися рушники з ікон, серветки. Те все мало практичну сторону, бо все треба було попрати, накрохмалити, але все робилося з метою надати святкового вигляду та ошатності будинку на величне свято Христового Воскресіння. Змінювали килимки та покривала на інші, більш жалобного типу, і це сприяло настанові посту, коли треба було переосмислити своє життя, налаштуватися на певні зміни. А вже як перед Великоднем всі чисті, накрохмалені вишивки, скатертини поверталися на свої місця, всьому давався лад, то й настрій ще більше сприяв тому піднесенню та очікуванню свята. У своїй сім'ї я також частково стараюся дотримуватися тої переміни у помешканні. Хоча, правду кажучи, в мене немає ні вишитих рушників на образах, ні скатертин на столах, але суть переміни стараюся передати. Для випікання пасочок я користуюся матусиним рецептом. І як тільки беруся випікати паску, то обов'язково проходжу додатковий інструктаж у неньки. У неї пасочки завжди на славу. Я намагаюся не відставати. У мене паски інакші все одно виходять. Смачні, діткам смакують, але не такі, як мамині. Взагалі, для мене Великдень - це із рідними зустрітися. Так мене навчали тато й мама. Ми завжди, як були дітьми, їздили до бабусі й дідуся. Тепер я везу своїх дітей до найрідніших людей: то до своїх батьків, то до батьків свого чоловіка. Щастя, коли є рідні!
- Пані Вікторіє, хто Вам допомагає реалізовувати проект?
- Особливу підтримку та допомогу в організації проекту маю від свого чоловіка, вірної опори в житті, Ігоря Герасимяка. Разом зі мною скрізь і завжди і моя подруга Приступлюк Світлана - щира українка, майстриня-мотанкарка, людина, яка підтримала мою ідею і повністю допомагає з її реалізацією. Знаєте, у нас обох з Ланою живе маленька мрія про кімнату у власному помешканні облаштовану в кращих українських традиціях з піччю та божником. Щоб ця кімната була вся в рушниках, з вишитим обрусом на столі, глиняними глечиками та тканим килимком на долівці... А ще, щоб серпанкові сорочки та намітки...
- Чим є для Вас проект "Сила Роду"?
- Це можливість частіше зустрічатися з рівнянами, адже на наші зустрічі приходять не тільки вихованці міського палацу культури, а й усі, хто забажає навчитися різних ремесел, досліджувати їхнє значення, пізнавати глибше наші традиції, вивчати символи, обереги та знати як правильно й доцільно використовувати їх у сучасному житті. Всі наші зустрічі містять дві складові - теоретичну частину і практичну, коли кожен може спробувати виготовити трипільську ляльку-мотанку чи вишити береговий орнамент, розписати писанку, заклавши у неї свої мрії та сподівання і використовуючи мудрість і значення традиційних символів.
- Чи маєте якісь родинні обереги, так звані раритети, які передаються від покоління до покоління?
- Стосовно цінних речей, то маю вишиті рушники, наволочки, штори від бабусі Вікторії. Я колись, як робила балет за українськими традиціями, привезла їх та багато інших речей, як декорації. Так склалося, що бабуся дала мені вишивки і через день відійшла у засвіти. Тому для мене вони надзвичайно цінні, бо виготовлені нею. Я дивлюся на ті вишивки і бачу бабціну хату, згадую де, на якій іконі висів нею вишитий рушник... Пригадую, де який "ясик" лежав - маленька подушечка з вишитою наволочкою. Також маю від другої бабусі Марії вишиту сорочку. Цікава вона така. Люблю в ній красуватися. Це незвична сорочка, в мене не раз просили дати її за зразок.
Надія АДАМЧУК
