Того вечора товариші Дмитра були на місці. Дмитрик зайшов їм сказати, що віднесе тату цигарки і ще вийде до них. Та трапилась біда. За двадцять хвилин по тому додому замість Дмитрика прибігли його перелякані друзі, щоб покликати дорослих на допомогу.
Василь та Ольга Писарчуки з Дубна виховували трьох дітей. Цьогоріч старшому сину Дмитру виповнилося 13 років, його сестричці Тані — 11, а найменшому Сашку — лише п’ять. Дмитро був непосидючим, жвавим та веселим хлопчиком, охоче допомагав батькам по господарству, та й не тільки їм, а й бабусі, що мешкала поряд, був не внуком, а ніби рідним сином — її кровиночкою, то дров старенькій нарубає, то дірку на даху залатає, то в городі поратись допоможе. А вчився хлопчик неохоче, коли запитували, ким хоче стати після закінчення школи, відбувався жартом: — В президенти, певне, піду. Дмитрик, який закінчив сьомий клас, просив, щоб мама влаштувала його влітку на роботу. На вулиці він товаришував зі старшими хлопцями і потайки їм заздрив, що мають роботу. Та пані Ольга шкодувала сина, мовляв, не поспішай, ще встигнеш напрацюватись на своєму віку. Того липневого дня Дмитро побував на базарі, де батьки торгували м’ясом. Попросив, щоб мама купила йому нову сорочку, вона пообіцяла це зробити трохи пізніше. Ніби ніщо в той день не віщувало біди. О пів на восьму вечора Дмитро побіг на залізничний вокзал, щоб купити татові цигарок. Коли повертався назад, зустрів гурт знайомих хлопців. — Коли зустрінемось? — запитали вони в Дмитра. — На тому світі, — почули дивну відповідь. І побіг хлопець далі. Вирішив на хвильку подивитись, чи зібрались його решта друзів на звичному для них місці — у покинутих приміщеннях овочесушильного заводу, бо жодного спортивного майданчика для розваг в їхньому районі не було. Колись, щоправда, місцева дітвора розважалась на стадіоні, та його давно віддали під забудову приватникам, отож всі хлопчачі забави перемістились на овочесушильне підприємство, яке давно перестало працювати і стало нагадувати повоєнні руїни. Місцеве населення зорієнтувалось і почало потихеньку розбирати цегляні приміщення для своїх господарських потреб. А дітвора тим часом в одному з них обладнала собі кімнатку, де можна було зібратись і тишком-нишком викурити цигарку-другу. Того вечора товариші Дмитра були на місці. Дмитрик зайшов їм сказати, що віднесе тату цигарки і ще вийде до них. Та трапилась біда. За двадцять хвилин по тому додому замість Дмитрика прибігли його перелякані друзі, щоб покликати дорослих на допомогу. Із заплутаних слів хлопчаків батьки зрозуміли, що Дмитрик посковзнувся на мокрому покритті, бо того дня йшов дощ, зачепився за щось і в цей час на нього впало згори залізобетонне перекриття. Ольга з Василем побігли рятувати сина, а до місця трагедії зібралось чимало мешканців вулиці. Люди викликали рятувальників та швидку допомогу. Ольга кинулась руками розгрібати землю. А коли в ній сина не знайшла, навіть подумала, що хлопці з нею пожартували. Проте, поглянувши на злякано-зосереджені обличчя, зрозуміла, що ті не жартують. Автомобільним домкратом батько Дмитрика підняв частину плити. — Сина під нею не було, стирчала арматура, а потім неподалік раптово з-під землі ворухнулась нога Дмитра. Я кинувся туди, витягнув ногу, а потім — знайшов руку, вона була відірваною. Торкнувся сина, пульсу не відчув і зрозумів, що Дмитрик мертвий, сказав лікарям швидкої допомоги, щоб викликали міліцію, — розповідає пан Василь, який досі живе, як уві сні. Він не може повірити, що сина живим більше не побачить. Лікарі сказали, що смерть Дмитра була миттєвою, арматура перебила йому артерію і скалічила півтіла. Прощатись з Дмитриком прийшли на цвинтар чимало його однокласників та друзів, вони кажуть, що любили хлопця і їм Дмитра дуже не вистачатиме. — Торік мій молодший братик із своїм другом на цій же будові скалічили собі ноги, — зізналась кореспонденту «РВ» Мирослава, яка товаришувала із Дмитром. Оскільки все обійшлось, дорослі бити на спалах не стали. А дарма. Цього разу будова могла стати могилою не лише для Дмитра, а й для решти його друзів, які дивом не потрапили під залізобетонну плиту. Власником покинутих приміщень є, буцімто, одна з будівельних фірм Млинова. — За розпорядженням міського голови створено комісію, яка має встановити всі обставини загибелі хлопчика та з’ясувати подальшу долю руїн овочесушильного підприємства, — повідомив «РВ» прокурор Дубенського району Василь Суржук. Свій висновок комісія зробить через десять діб. Поки що перелякані хлопчаки обходять руїни стороною. Та чи надовго вистачить їм остраху?
