Останнім часом на адресу редакції та автора сторінки культури особисто від рівенських театралів лунали звинувачення у непрофесійності щодо театральної критики. Зокрема, досить образливим дирекції нашого театру здався матеріал «Вінегрет із оперет» («РВ» від 14 листопада).
Врешті-решт, Рівенський обласний музично-драматичний театр довів доцільність утримання штату, яка притаманна саме тій магічній приставці «музично». Знову запрошений Олександр Олексюк — режисер, котрий спеціалізується на постановках касових вистав. Не біда, що літературний сценарій його нової роботи «Оперета!.. Оперета!.. Оперета!..» нагадує ходи, знайомі ще з дитячих ранків у дитсадках. Формула успіху в люмпен-глядача не потребує драматургії. Зате потребує справжнього режисерського новаторства й ризику. Погодьтесь, не кожен режисер наважиться вивести на театральну сцену та й ще в опереточному жанрі ресторанну співачку. Але й тому двічі дорожчий успіх Світлани Брикіної. Вона довела, що місце роботи й голос від Бога — різні речі. Завдяки Олексюку ми відкрили ще одну співачку — Юлію Лішнянську. Запрошені артисти з філармонії — подружній тандем Миколи Швидківа та Галини Попович та заслужена артистка України Марина Фарина — теж не підвели. Хоча й виглядали у світлі декорацій трішки кумедно, але талант не відбереш. Та й пробувати завжди варто, тим паче й самих акторських робіт, крім сімейного дуету Емілії та Георгія Морозюків у «Весіллі в Малинівці» та Наталії Гунди у ролі прокурора, я не побачив. У всіх все як завжди — чергова прем’єра, чергова вистава... Саме в «Опереті!..» я повірив у майбутнє Рівенського театру, й це довели своєю грою Станіслав Лозовський і своїм співом Сергій Бондарук. Живі, грайливі, комунікабельні. Не пропущена жодна репліка, обіграний кожен жест. Без перебільшення, у мене, циніка, мимоволі виривалось «Гардемарини, вперед!». Трішки старання, уваги, продюсерського хисту від дирекції театру — і ми матимемо свого Дмитра Харат’яна та Миколу Баскова. Раджу одне: жінки, розкуповуйте білети вже зараз — у нас з’явились улюбленці долі, нічого дивитись на мертвий екран телевізорів. Чоловіків не потішу. З балетом, який завжди був окрасою театру, важче, якщо не сказати по-іншому: трагедія «Титаніка» з побаченим — ніщо. Окрім «золотої туфельки» рівенського танцю Алли Геккель та двох хлопців, і танцювати нікому. А це все-таки естетика, особливо у такому «відпочивальному» жанрі. Музичному керівнику та диригенту, заслуженому артистові України Зиновію Крету та хормейстеру Валерію Кравчуку — браво! Можна тільки уявити, як це все підняти з існуючим складом . Рівенський облмуздрамтеатр продовжує експерименти. Дуже хочу, щоб це помітили театральні критики, адже саме у нас колись була єдина в колишньому Радянському Союзі глядацька студія «Самовидець», яка виховувала смаки публіки. Дуже хочу, щоб до нас повернувся фестиваль малих сцен, який в Україні першими започаткували саме рівняни.
