Письменниця про своє бачення журналістики, пропаганду у ЗМІ та роль письменництва в суспільстві.
Людмила Марчук – рівненська журналістка, письменниця. Авторка кількох публіцистичних та художніх книг. Одним із найвідоміших її творів є збірка оповідань та повістей зібраних у книзі «Та, що виходить на світло». В творчості письменниці простежується чітка життєва позиція, якої дотримується і сама авторка.
– Старшокласники вважають, що коли ти гарно пишеш твори, то обов'язково маєш бути журналістом. Однак це ж не зовсім так. Що насправді повинен вміти робити журналіст?
–Той, хто вміє велеречиво викладати думки – може в перспективі скоріше стати письменником, а коли піде в журналістику, неодмінно зіткнеться з тим, що редактор буде нещадно викреслювати з його тексту усі мовні красивості. Адже журналіст має висловлювати думку чітко і ясно, по суті. Він повинен навчитися бачити суть речей у житті, ставити собі чіткі цілі й, переслідуючи їх, ставити питання. Відтак зі статті чи з інтерв'ю читач чи слухач має почути на ці питання відповіді. Учителі-мовники, даючи учням завдання написати твір, керуються метою розвинути наше мовлення, навчити їх формулювати думки. Ось чому в шкільних творах більше вітається художній стиль, використання епітетів, метафор, порівнянь, народних приказок та прислів'їв. Журналістика ж переслідує зовсім інші цілі.
– У сучасному світі нерідко можна зустріти досить скептичне чи й навіть зневажливе ставлення до журналістів. Це є проблемою самого суспільства чи власне журналістів?
– У будь-якій професії є різні люди. І серед журналістів так само. Журналісти нерідко порушують етичні норми: дозволяють собі маніпулювати людською свідомістю, грають на почуттях. В моїй пам’яті чимало різних прикладів, як це буває. От, скажімо, виходить на першій шпальті стаття з відверто провокативним заголовком. Які цілі при цьому переслідує редактор видання? Хоче привернути увагу і щоб тираж вмить був проданий. Часто стикаємося з пересмикуванням фактів. Це так звані замовні статті. Висмикують те, що характеризує людину не з дуже доброго боку, обираючи до цього ще й фото невдале. Так не можна робити. Але так роблять на догоду чи на прохання когось, кому це потрібно. І за що обов’язково платять гроші.
Іноді журналісти полюють за сенсацією. Видобути сенсаційну новину і першим її оприлюднити – ціль начебто й непогана. Але у який спосіб видобути інформацію і як подати? Ось чому люди не раз дивляться на журналістів, як на стерв'ятників, які злітаються, коли стається якась трагедія або інша подія, лізуть в душу з відверто провокативними питаннями людям розгубленим, пригніченим, непідготовленим до інтерв’ю, а потім ще й перевертають факти і показують подію із вигідного комусь боку.
– Журналісти йдуть на це через гроші?
– Не завжди. Над кожним журналістом, на жаль, є редактор. Іноді над редактором є шеф-редактор, який фінансує видання. Тож редактор також у певних рамках. Ми живемо далеко не у демократичній країні, де насправді вільних ЗМІ одиниці. У справді демократичних країнах, щоб отримувати неупереджену інформацію про життя й різні події, тобто мати вільні незаангажовані ЗМІ, люди сплачують внески. Як податки. Або ж, як ми нині, на армію. Коли журналістика переводиться на ринкові рейки – це неправильно. Бо тоді багаті люди можуть купити цілі видання, телеканали й керувати інформаційним потоком.
– Ви працювали у журналістиці з 1994 року. Як, на ваш погляд, змінилася журналістика? Які тенденції ви помітили?
– Завдяки швидкому технічному прогресу ці зміни дуже разючі. Змінилися самі журналісти, суспільство змінилося, а з цим і технології, підходи. В сучасних журналістів не побачиш плебейства чи запобігання перед можновладцями. Усе ж ми кажемо правду. Тому владці нас навіть побоюються. Є видання, які займаються журналістським розслідуванням. Цього раніше й близько не було. Щодо внутрішнього наповнення журналістських матеріалів, я б сказала, що пішло якесь спрощення. Є Інтернет. Заводиш по пошуку прізвище чи певну тему й отримуєш масу різних матеріалів. Компілюють чи переписують новини один в одного, не раз їх навіть не перевіряючи. В журналістиці важливо випрацювати свій стиль, мати на все свою думку. Для журналіста це дуже важливо. Безумовно, журналістика в цілому осучаснилася. В кожного свій гаджет і персональний набір техніки. Не треба шукати, де текст набрати, в кого позичити чи відсканувати фото і т. п. Але самі журналісти повинні ніколи не забувати про свою компетентність в темі, дбати про подієву обізнаність, а головне – про свою власну честь і гідність. Пам’ятати, що погодившись на написання замовного матеріалу за гроші, можна втратити своє ім’я, репутацію.
– Якою ви бачите роль журналістики у період війни?
– Як народ наш у гострій критичній ситуації гуртується, готуючись до відсічі ворогу, так же й журналістика. Усі ми стали свідками того, що коли розпочалася 24 лютого 2022 року повномасштабна війна, об'єдналися заради спільної справи навіть ті журналісти, які між собою не товаришували. І, що важливо, відзначити, зникли різні партії. Ми всі опинилися в однаковому становищі: ворог прийшов на нашу землю, щоби нас знищити, поставити на коліна, поневолити. Тож роздумувати не було коли. Ми об’єдналися, щоб діяти, як одна згуртована команда заради нашого визволення. Я вважаю, що наші журналісти – герої. Вони безстрашно йшли на передову, перекидали репортажі з окупованих територій, і завдяки їх самовідданій праці ми спостерігали за подіями, які розгорталися в країні. Прийде час, що новітні історики писатимуть історію цієї війни. Вони будуть вдячні тим журналістам, які встигли зафіксувати факти навіть на межі неможливого.
– Люди не люблять пропагандистів. Як гадаєте, чому журналісти погоджуються працювати у сфері пропаганди?
– Деякі через незнання чи недосвідченість потрапляють у видання, де пропаганда – пріоритет номер один. І змушені виконувати завдання. Хоч журналіст має бути свідомим громадянином. Всі ми наразі бачимо, що зробила російська пропаганда з російським народом. Вона перевернула його свідомість так, як вигідно було замовнику. Вони вірять своєму «царю» і не хочуть бачити й чути, що він злочинець. Їх тисячами ведуть на убій, а вони не чинять ніякого опору. І навіть думки про це у них не виникає. Кожну нісенітницю, сказану «царем», вони сприймають за істину. А звідки, гадаєте, тут ноги ростуть? Все тягнеться з радянського союзу. Партія сказала «нада!», «комсомол отвєтіл – «Да!» Раз кажуть потрібно – значить потрібно. Стереотипи радянської людини («советского человека» –у скорочену варіанті – «совка»), ми досі видихаємо. Навіть ваше покоління через мам, дідусів і бабусь досі має в якійсь мірі совкову свідомість. Люди думають, що вони нічого не вирішують, або ж що все можна купити за гроші. І ось на цю незрілу свідомість накладається пропаганда. Що робить пропагандист? Він подає інформацію у тому варіанті, як це вигідно владі, партії, президенту. Коли люди в це вірять і аудиторія довірливих зростає, тоді ціль пропагандистів досягнута.
- Невже на Росії так паралізував людей страх? Чому вони не протистоять відвертій брехні?
– Йти проти системи завжди важко. Особливо, коли ти один. Можеш бути просто звільненим з роботи, а можеш потрапити до в’язниці або ж навіть і загинути. Так диктаторські режими борються з інакомислячими. І навіть, коли твоя країна не авторитарна, але твоя думка відрізняється від традиційно визнаної, тебе намагатимуться «перепрограмувати», переманити на свій бік. І ти або підлаштовуєшся, або йдеш туди, де мати власну позицію і з нею жити комфортно.
– Як саме журналісти створюють пропаганду?
– В основі будь-якої пропаганди завжди лежить якась мета. Наприклад, путінська пропаганда має ціль очорнити українців. Переконати свій «глибинний» народ, що української нації «не було, нема й бути не може». Що ми з ними один народ, що Київ – «мать городов руських», тож вони наразі йдуть, щоб нас повернути до «ісконних» берегів. Загарбницьку жорстоку війну подають своєму народові як священну. А російські громадяни, котрі завжди вірили, що вони люди маленькі й нічого не вирішують, тож треба слухати «царя» (а що той велить – все лиш правильно!), покірно йдуть на українські землі вмирати.
Пропагандисти подають інформацію емоційно, закріплюють потрібну тему вкидами в інформаційних мережах. Це трохи схоже на PR. Лиш цілі тут різні. PR створює гарне реноме якомусь керівнику, або ж рекламує фірму. Пропаганда ж не рекламується, а вивертає інформацію, або ж подає відверту брехню. Не раз вигідну фразу виривають з контексту, а люди вірять, бо ж бачать на екрані того, хто це говорить.
– Це ж пряме порушення усіх журналістських стандартів?
– Так. Такі пропагандисти як у Росії порушують все.
– Ми знаємо, яка потужна пропаганда у РФ. Але не можна сказати, що вона відсутня в Україні. Наскільки сильною є пропаганда у нашій державі?
– Треба тут нагадати, що існує ще пропаганда корисна. Як, скажімо, пропагування здорового способу життя, або спонукання до навчання. Пропагуємо наш патріотизм. Адже пишемо про героїв, які мужні наші воїни. І цим спонукаємо поповнювати лави ЗСУ. Це здорова і потрібна пропаганда. Та, звичайно, у жодному випадку ми не чинимо так, як наш ворог. У нас немає причини обдурювати наш народ. Та й народ наш не такий як російський. Людину свідому, з активною життєвою позицією, яка цікавиться життям країни, обдурити нелегко. Я вважаю це ще й неабияким досягненням нашої журналістики.
– Уявімо, що пропаганда повністю зникає. Як би змінилася наша журналістика?
– Дуже якісно змінилася б. Я просто дивлюся на світ і видаю його не через чиїсь рожеві чи червоні окуляри, а таким, яким він є, яким я його бачу. Так побудована журналістика за кордоном, у демократичному світі. Інформація в інформаційному суспільстві летить до громадян так швидко, що на її викривлення просто нема часу. Один журналіст стоїть на майдані, де відбувається подія, а його товариш в редакції зразу ж видає в етер чи на шпальту газети надіслані йому миттєво з місця події знімки та аудіо- або ж відео файли. І жодних викривлень. Інформаційні технології сьогодні і в нас такі ж. І ми теж так працюємо. Інша річ, коли йдеться не про новинний ресурс, а про аналітичний. Там вже все визначає підбір коментарів та авторська (чи редакторська) позиція.
– Як гадаєте, у період війни наші журналісти гідно протистоять пропаганді?
– Так. Якщо пригадати, дуже багато було її до початку повномасштабної війни (протистояння між Зеленським та Порошенком, що призвело до закриття телеканалів) . А уявіть собі, що в час, коли ворог захоплює наші території, журналісти і далі щосили критикують свою владу, вдаються до маніпуляцій щодо президента, принижують його авторитет перед народом. На чию б руку тоді б спрацювали такі журналісти? «Розділяй і владарюй!» – головне правило будь-якого окупанта. Звісно, що дехто з політиків навіть і під час війни зумів попіаритися. Похвалитися, як він багато допоміг ЗСУ. Чимало було такого піару від політиків. Хтось і з журналістів щось заробив на такому матеріалі. Та в суворий час війни, коли щодня гинуть люди, навіть діти, істинне зерно дуже легко відрізнити від полови. І люди просто не сприймають такої інформації, ігнорують або зневажають того, хто намагається у такий спосіб формувати собі позитивний імідж.
– Поговорімо про освіту. Журналістика як спеціальність. Як гадаєте, чи можна в Україні якісно підготувати представників ЗМІ?
– Так, звичайно можна. Хоч залежить все як від навчальної бази, так і від професіоналізму тих людей, які дають знання. Є в нас університети, де споконвіків готували журналістів. Там є і добра база, і напрацьовані роками якісні навчальні технології, і підготовлена професура. Натомість, у молодих навчальних закладах, де журналістику щойно запровадили, справи стоять значно гірше.
– На вашу думку, викладачі мають бути практиками чи ідеально знати теорію?
– Я переконана, що журналістиці може навчити тільки той, хто сам пройшов професійний шлях від репортера до редактора, має гарний досвід роботи.
– Чи вплине на якість підготовки журналістів дистанційна освіта?
– Якщо журналіст самовизначений і в нього є ціль здобути гарні знання – він їх здобуде. Дистанційно теж можна вчитися. Є дуже багато джерел. Сьогодні є ютуб і багато тематичних лекцій. Все можна знайти. Якщо шукати.
Коли ж студент такий, що над ним треба погонича з нагайкою, такий, звісно, дистанційно нічого робити не буде. Є, на жаль, чимало молодих , які прийшли у журналістику заради того, аби похизуватися собою чи перед кимось, а насправді працювати не хочуть. Шукають легких заробітків. Журналіст – не просто професія. Це стиль життя. Ти не можеш не читати, не можеш пропускати події чи інформацію про них. Ти живеш подіями і постійно все аналізуєш. Тобі, зрештою, це подобається. Хоч ти в постійному вирі життя й у роботі, газетному чи телевізійному марафоні не маєш часу поїсти, мало спиш. Але це тобі подобається. І ти щасливий у такому житті. Треба журналістом бути, а не ним здаватися. І не від форми навчання це залежить, а від людини, її бажання. Нерідко в журналістську професію приходять філологи чи історики, бо мають до цього хист і бажання працювати. Праця і саме життя шліфує їхній професіоналізм.
– Як гадаєте, можливо варто було б запровадити в освіті якісь нові реформи, аби поліпшити рівень підготовки спеціалістів?
– Треба запрошувати викладачів-практиків, закордонних професорів, запроваджувати нові програми. Як на мене, в журналістській професії важливо навчити молоду людину бачити суть речей, що більш істотне, а що ні. Що важливе для нашого народу. Кожне видання має свій статут, чітко окреслену спрямованість. ЗМІ так чи інакше впливають на формування свідомості громадянина. Тож редакція повинна ставити собі за ціль гідну мету.
– Ви відмічали розвиток сучасної журналістики. Наскільки пропагандистською вона є зараз?
– Трохи є. Це проявляється не прямо, а завуальовано. На деяких телеканалах ми вже знаємо по обличчях, хто що буде говорити, кого буде хаяти, а кого хвалити. Це досить тонко робиться, непрямо, опосередковано, але це є, на жаль.
- З якими викликами зіштовхнулася українська журналістика в період повномасштабного вторгнення?
– В першу чергу з небезпекою. Багато ЗМІ було закрито. Люди працювали з дому, перейшли в онлайн-режим.
Журналістика правдива тоді, коли вона інформує про події з місця подій. Під час війни потрібно бути і на фронті, де небезпека і куди не дуже люблять пускати журналістів. Але наші журналісти постійно дають фронтові репортажі. Чимало журналістів загинули, або ж потрапили у полон. Журналісти ж не якісь небожителі. Вони такі ж громадяни України, як усі. Ніхто під час війни не може бути в ідеальних умовах. Наші журналісти проводили трансляції з метро, чи прямо посеред руїн. Та коли ти журналіст, ти в будь яких умовах і обставинах залишаєшся журналістом. У будь-яких умовах знаходиш можливості писати і транслювати. Пристосовуєшся. Пережили ми перебої зі світлом, працювали без належного зв’язку, при генераторах. Не було де зверстати газету і вона виходила онлайн. Але журналісти виконували свою роботу.
– Журналіст – це письменник, контужений секундною стрілкою. Так сказав Анатолій Юркін. Чому багато журналістів згодом приходять до письменництва?
– Насправді не так і багато. Є чимало таких наших колег, які з літами професійно вигорають (є такий термін у психології), наступає апатія і втома. Такі мріють піти на пенсію і ні про що більше не писати. Кожен журналіст якщо він був справді мислячим журналістом, писав аналітичні статті, при тому добре володіє пером, рано чи пізно прийде до думки, що засобами журналістики не можна висловити того, що можна висловити в художньому творі. Не про все в нашому суспільстві можна сказати прямо і вголос. Це вагома мотивація. А коли ще відчуваєш, що тебе до цього вабить, що писання дає тобі енергію й наснагу (тобі йде!), тоді це твоє покликання. Особисто мені сьогодні письменницька праця приносить насолоду, а бігати писати репортажі – це вже етап пройдений.
– Письменництво - досить потужна зброя. Який вплив воно має саме зараз?
– Я вважаю, що у наш час молодь дуже мало читає. І це дуже болить письменникам. Письменник є сином (чи дочкою) своєї епохи. Як би він того не хотів, але він пише про свою епоху. В образах персонажів, їхніх діях і вчинках показує зріз епохи, і кожна деталь, кожна дрібничка дуже важлива. Художня література – школа життя. І, безумовно, книга як і ЗМІ формує свідомість людини-громадянина.
– У нас іде боротьба за мову. У вас, до речі, є оповідання «Це теж перемога», присвячене цій темі. Яку роль відіграють у цій боротьбі журналісти? Чи повинні вони бути такими собі білими пропагандистами?
– Мова відображає ідентичність. Сьогодні наш народ сильно покараний за своє відступництво. За те, що ми думали, що немає різниці, якою мовою ми розмовляємо. Адже всі розуміють російську. Тепер ми усвідомили, що означає ця різниця. Хоч в основі нашого самовизначення лежить не лише мова. На першому місці – самосвідомість. Те, ким ти себе вважаєш. Якщо ти вважаєш себе українцeм, тоді не станеш перескакувати на російську із тим, хто до тебе на ній заговорить. У журналістів це правило має бути чіткою, незмінною позицією.
Ми ж бо раніше завжди показували, які ми лояльні. Було донедавна нормою, коли в телепрограмах один ведучий говорив українською, інший – російською. Це закарбувалося в нашій свідомості. Та хіба так має бути? Чому повинна проходити такий важкий шлях до читача через засилля російської літератури наша українська книга? І чому треба було нам чекати цієї війни, щоби викинути з бібліотек російську книжку, переназвати свої вулиці іменами наших рідних героїв чи українських письменників, а не чужих? А як довго ми йшли до свого кіно? І сьогодні ще у цій сфері ми лиш на початку шляху.
Тож маємо пам’ятати, що наша перемога над російським окупантом не прийде тоді, коли наші воїни здолають його на фронті. Ми ще маємо витіснити російську мову, російську культуру, нав’язані нам російські та радянські наративи і стереотипи поведінки. Викоренити, зрештою, російську нецензурну лайку, яка оскверняє наші душі і є неприпустимою для нас. Особливо після того, яку наругу з цією лайкою чинив ворог над нами у мирних містах і селах та над нашими воїнами у полоні.
Вікторія Якимець, другий курс журналістики Острозької академії
