Україна переживає нині події, які не мають аналогій ані в сучасній, ані в давнішій історії нашого народу. Зокрема, на відміну від минулих часів, драматизм нинішньої ситуації підкреслюється тим, що в добу новітніх технологій ми можемо одночасно спостерігати усі події, що відбуваються у різних місцях, і оперативно отримувати вичерпні тлумачення наявних позицій усіх сторін та учасників конфлікту.
Головний і дещо неочікуваний висновок, який можна з усього цього зробити: окремі групи суспільства в європейській країні ХХІ століття живуть немовби у різних вимірах! Це стосується і широких народних мас, і представників політичної еліти. Останніх, очевидно, значно більше. Принаймні поведінка Президента Януковича примушує замислитись про те, що нинішня владна верхівка України перебуває в якомусь своєму, "паралельному світі", який ніяк не перетинається з тим світом, у якому живе український народ. А якщо казати відверто, то й деякі з опозиційних лідерів, схоже, також живуть у своїх власних "світах". Складається враження, що "послання", які курсують між Майданом та Банковою, проходять якийсь "портал", що повністю спотворює світосприйняття. Від протестувальників йдуть дедалі чіткіші й конкретніші вимоги щодо повного переформатування та перезавантаження системи влади, а з кабінету Януковича лунають пропозиції про… певні кадрові зміни в уряді та нові призначення! В тій складній ситуації, що маємо сьогодні на вулицях столиці та інших українських міст, усе це виглядає як якась недоречна фантасмагорія. Тим часом, якщо проаналізувати становище, публічні заяви та вчинки опозиційних лідерів, можна дійти наступних висновків. Арсеній Яценюк, схоже, ніяк не може знайти свій особистий компроміс між очевидною піарівською потребою виголошувати різку радикальну риторику зі сцени Майдану та внутрішнім прагненням до спокою, комфорту і… гарної посади. У цьому із ним солідарний і Петро Порошенко, який після довгих вагань таки долучився до опозиції. Ще більш непроста ситуація у лідера "Свободи" Олега Тягнибока. Імідж його політсили потребує не слів, а конкретних рішучих дій, тоді як цю нішу давно і впевнено зайняв "Правий сектор" та футбольні "ультрас". І головний "свободівець" змушений напружено "балансувати", аби не втратити рештки колишнього рейтингу, до того ж найнижчого серед опозиційної "трійки". Що стосується Віталія Кличка, то для нього ситуація виглядає більш сприятливою. З одного боку, він сприймається як очевидний боєць і смілива людина (це доводить спортивна практика). З іншого — відносно поміркована політична позиція дозволяє йому виступати компромісною фігурою, таким собі миротворцем за покликанням. До того ж, він єдиний з опозиціонерів, кого сприймає і Схід України (він єдиний з них, хто ходив на Антимайдан і був там добре сприйнятий), і європейські лідери (на відміну від того ж "праворадикала" Тягнибока), і Росія (в той час як Яценюк з Тягнибоком офіційно визнані там небажаними персонами). Плюс — він єдиний, хто не побоявся піти до активних протестувальників на Грушевського і мати з ними тривале і відносно продуктивне спілкування. У нинішніх умовах, коли подальша доля протестних акцій (і їхній успіх) цілком залежить від знаходження точок дотику між народними масами, з одного боку, та лідерами — з іншого, вкрай важливо, щоб ці лідери навчилися не тільки слухати ці народні маси, але й конвертувати їхню волю у чітку власну позицію на переговорах із владою. Поки що, попри всі нюанси, шанси "впіймати" цю хвилю зберігаються в кожного з представників опозиційної трійки. Хто її вхопить першим — той, напевне, і стане згодом основним претендентом на "гетьманську булаву". tag:майдан
