ЦЕ І Є НАШ ОСТАННІЙ?..

Чи можна людині, котра не подужала букваря, пропонувати читати «Анну Кареніну»? У нашій політичній дійсності таке буває часто-густо. Хочете тест? Якщо в першу хвилину полум’яної промови згадуються трасти й банк «Україна», якщо недержавне пенсійне забезпечення оголошується альтернативним державному, пенсійна реформа — архіважливою для нинішніх пенсіонерів, а інвестування пенсійних заощаджень за кордон — злочином, справа, скоріше за все, відбувається у Верховній Раді. Черговий народний депутат робить свій вагомий внесок у справу створення пенсійного законодавства...

Я відразу перепрошую тих кількох десятків представників депутатського корпусу, котрі на пенсійних проблемах «собаку з’їли» і знають їх краще від автора цих рядків. Проте в популістські дискусії знавці воліють не вплутуватися — як і представники Кабінету Міністрів, вони сприймають події з байдужістю приречених. Країна гостро потребує освічених депутатів, 226 з яких зуміють дійти якогось консенсусу. При цьому всі ми — і малі, й великі — об’єктивно зацікавлені, щоб у результаті збереглася початкова реформаторська ідея. Це непросто. І не лише тому, що захищати ідею, правду кажучи, нікому. Є група ідеологів реформи, але жоден із них не має належної політичної ваги й «легкого божевілля», щоб до останнього битися за життєво необхідну для майбутнього України, але з деяких причин непопулярну справу. Тему заговорили не гірше, ніж Податковий кодекс, проте мало хто каже надзвичайно неприємну правду. Коли наприкінці 2002-го фахівці змоделювали те, що нас чекає в найближчі півстоліття щодо демографії, економічного зростання, інфляції тощо, а потім одержані цифри підставили у формулу фінансової збалансованості пенсійної системи, з’ясувалося: скоріше за все, реформи допоможуть лише втриматися на нинішньому рівні. Адже ми дружно кричимо «ніколи», коли йдеться про перспективу підвищення в Україні пенсійного віку і тим паче про урівнювання його для чоловіків і жінок? Адже ми не допустимо жодних різких заходів щодо пенсіонерів-пільговиків? Адже ми пестуватимемо всіх: пільговиків, шахтарів, держчиновників, учених? Ну й чудово. Дай Боже тоді нинішнім 40—50-річним «непільговикам» одержувати в старості хоча б по 140—150 гривень (у нинішніх цінах)... Ну а коли реформу не проводити взагалі й лише вимагати виконання закону ще 1992 року, за яким трудова пенсія повинна становити не менше 55% заробітної плати, — тоді зовсім зле. Аби зберегти, скажімо, протягом найближчих 20 років навіть нинішні (!) виплати, необхідно або різко нарощувати допомогу Пенсійному фонду з боку держбюджету, або... поетапно збільшувати відрахування від фонду заробітної плати до 60 і більше відсотків. Здавалося б, повторення пройденого треба боятися більше, ніж болісних змін. Більше, ніж «нового трастівського здирства» або «цього жахливого інвестування коштів за кордон». Проте — зачароване коло: реально оцінити майбутні загрози спроможна лише людина знаюча. І для початку необхідно усвідомити, що хоч як ми тужилися б у рамках запропонованих пенсійних законів поліпшити життя нинішніх пенсіонерів, усе-таки головна їх мета — розв’язати проблему того пенсіонера, котрий учора закінчив вуз. І того працівника, який іще в колисці. Необхідно раз і назавжди відмовитися від протиставлення державної та недержавної систем пенсійного забезпечення, перестати обзивати недержавну «альтернативною». Ніхто й ніколи — навіть на рівні базікання в курилці — не зазіхав на принцип солідарності поколінь, який живить українську пенсійну сферу. Модифікувати солідарну систему — так, збираємося. Ну не може Пенсійний фонд вічно залишатися погано адміністрованим монстром, що пожирає третину фонду оплати праці, видаючи стареньким лише по 141 гривні. Повторимося: майже неминучі (і, до речі, уже розпочаті) перетворення в ПФ аж ніяк не означають «усе взяти та скасувати». І з цього погляду майбутнє недержавне пенсійне забезпечення (так званий третій рівень) більш чи менш вдало доповнить забезпечення державне, солідарне (тобто перший рівень). Ось тільки — коли?..

Для нашої Верховної Ради це, напевно, не рекорд, але факт залишається фактом: законопроект про недержавне пенсійне забезпечення перебуває тут уже майже п’ять років. ...Разом із депутатами «зразка 1998-го» прийшли нові надії — нарешті потяг економічних і соціальних реформ зрушить із місця. На цій оптимістичній ноті Кабінет Міністрів подає до парламенту проект про НПФ. Так, не дуже вдалий. Але об’єктивно необхідний — із погляду перспектив економічного зростання, розвитку фондового ринку й особливо — відпрацювання накопичувальних технологій у пенсійній справі. За минулу п’ятирічку документ безліч разів обговорювали, доповнювали й доопрацьовували. Але, як і колись, його зміст зводиться до створення в країні специфічних фінансових установ — недержавних пенсійних фондів, які збиратимуть добровільні внески підприємств і громадян із шляхетною метою гідного пенсійного забезпечення цих самих громадян у старості. Аби гроші не розікрали, а використовували максимально розумно, пропонується дуже складна система заходів. Сам НПФ у законопроекті прописується як специфічна юридична особа. Це своєрідний «гаманець», у ньому не передбачено директора та працівників (котрі теоретично можуть пустити гроші наліво або ненавмисно прийняти дуже невигідне для вкладників рішення). Створюють такий фонд засновники, а далі в справу вступають компанія-адміністратор, компанія з управління активами, банк-зберігач. Саме вони, виконуючи роботу кожен на своїй, точно визначеній ділянці й тісно взаємодіючи, забезпечуватимуть належне управління пенсійними активами. Тобто чи покладуть їх на банківські депозити, чи вкладуть у цінні папери, але так, щоб майбутній пенсіонер одержав на свій (або роботодавця) вклад максимально можливий інвестиційний дохід. У принципі, в розділі функцій, або, по-науковому, диверсифікації, немає нічого незвичайного — такі схеми діють у багатьох країнах. Найцікавіше, що в законодавчому сенсі з регулятором у нас вийшло набагато краще, ніж із самою системою НПФ. Дискусії, якими повноваженнями наділити новий наглядовий орган, завершилися ухваленням закону ще влітку 2001 року, а в грудні 2002-го Президент видав указ про створення Комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Крім недержавних пенсійних фондів (яких у звичному в світі розумінні в Україні поки що немає), комісія наглядатиме ще й за страховими компаніями, кредитними спілками, ломбардами, тобто охопить ввесь небанківський сегмент. Очолив її Віктор Суслов — людина у фінансових колах відома, депутат ВР другого та третього скликань. Коли ж очікується поява самих НПФ? З огляду на майбутній обсяг організаційної роботи — не раніше, ніж через рік, стверджують експерти. Якщо від ухвалення закону про регулювання ринку фінпослуг до створення самого регулятора минуло півтора року, то чому з НПФ повинно бути інакше, — кпинять скептики. У будь-якому випадку все упирається в якнайшвидше ухвалення закону, якому хронічно не щастить. Спочатку, на зорі Верховної Ради попереднього скликання, його відхилили як неактуальний — мовляв, у країні немає надійної банківської системи, фондового ринку, то про які пенсійні накопичення мова? Через рік Кабмін подав новий варіант. Після більш як річного «чекання» у фінансовому комітеті депутати документ усе-таки прийняли в першому читанні, багато місяців уточнювали й доопрацьовували (лише порівняльна таблиця нараховувала 278 сторінок). Але для затвердження в другому читанні, уже під завісу роботи минулого депутатського скликання, забракло 35 голосів... Третє пришестя кабмінівського законопроекту в парламент сталося торік у вересні — рівно через два роки після другого. Й ознаменувалося сюрпризом — з’явився суперник. Альтернативний проект народного депутата Дмитра Сандлера на 90 відсотків схожий на базовий, але при цьому має деякі істотні відмінності. І щодо пенсійних схем із визначеними виплатами, які ні уряд, ні західні експерти, м’яко кажучи, не вітають, і щодо принципу оподаткування вкладів у НПФ, проти якого, очевидно, заперечуватиме Мінфін. Проте публічних баталій не було — прибічники альтернативного законопроекту погодилися, що в першому читанні повинен прийматися кабмінівський. І в останній сесійний тиждень січня його ухвалили. Втім, розслаблятися урядовим чиновникам було б украй легковажно. У проголосованій депутатами постанові — аж 22 пунктів, які необхідно доопрацювати (2001-го, коли готувався до другого читання попередній проект, зауважень було 17). Тим часом... Дуже активізувалися профспілки, воліючи закріпити за собою якнайбільше прав при створенні НПФ... Не можна скидати з рахунків інтереси кількох десятків організацій, які вже діють на ниві недержавного пенсійного забезпечення: після ухвалення закону вони не впишуться в загальну систему, тож будуть змушені згодом або померти, або реорганізовуватися. А так не хочеться!.. Не слід забувати і про пенсійні програми банку «Аркада», а ще більше — про чиновників, котрі патронують даний проект... І над усім цим нависає тінь кількох найбільших російських компаній: вони були б не від того, щоб одержати український пенсійний ресурс у своє користування. Досить крихітної «кватирочки» в законі — і... Про недержавне пенсійне забезпечення у світі написані томи. Вивчати досвід НПФ можна в Чилі й Польщі, США й Угорщині, а віднедавна — навіть у Росії. Про проблеми, надумані та справжні, фахівці сперечаються годинами. Я ризикую виглядати занадто самовпевненою, але хоч скільки депутати й уряд билися б, шліфуючи формулювання вітчизняного законопроекту, теорія однаково виявиться лише блідим відбитком багатої та різноманітної за змістом практики. Причому головна небезпека — не в юридичних визначеннях. Не в тому, надмірна чи ні запропонована диверсифікація функцій з управління пенсійними фондами й чи потрібен директор українському НПФ (ну звісно — щоб було кому відповідати!). Найважливіший аспект — грошовий: чи не занадто дорога за вітчизняними мірками спроектована «іграшка»? Від експертів випадало чути: спочатку пенсійних фондів буде небагато, їх створення зможуть дозволити собі ну, скажімо, «Укртелеком» із «Нафтогазом України», який-небудь метзавод і два-три великі банки. Чималі за українськими мірками гроші знадобляться для створення компаній-адміністраторів (передусім — відкритих пенсійних фондів). І підуть ці гроші не тільки на оплату їхніх статутних фондів (відповідно до законопроекту — не менше 300 тис. євро). ...В Аргентині ще докризового 2000 року підприємець середньої руки розповідав мені, що в них у країні НПФ — страшенно багаті організації. Оскільки в річці Ла Плата купатися неможливо, один такий недержавний фонд орендував літак і вивозив на вихідні своїх службовців на океанський пляж майже за 400 кілометрів від Буенос-Айреса. Скільки це коштувало рядовому вкладнику фонду? А либонь компанії з управління активами й банки-зберігачі теж постараються отримати «шматочок» інвестиційного доходу... Та що там Аргентина — адміністративні витрати НПФ не дуже піддаються скороченню навіть у Чилі, країні, відомій суворістю правил і пошаною до закону. Суперечки й конфлікти періодично виникають то тут, то там у світі, але навряд чи слід цьому дивуватися: прагнучи найвищого рівня збереження пенсійних коштів, дуже ризиковано економити на механізмах забезпечення цього збереження. Чим більше структур бере участь в інвестуванні та збільшенні активів — тим більші видатки на їх утримання. Якщо припустити, що така структура лише одна, тобто пенсійний фонд самостійно вкладає чужі гроші на власний розсуд, то витрати будуть набагато нижчими, але при цьому вкладники ризикують більше не побачити ні вкладу, ні обіцяного з нього доходу. Ясна річ, я трішки утрирую, але загалом закономірність саме така. Звісно, з часом, у міру розвитку ринку НПФ і підвищення професіоналізму компаній, що працюють на ньому, адмінвидатки скоротяться. Та й регулятивні механізми буде відпрацьовано. Але це напевно буде справою не одного дня й навіть року. А сьогодні, приймаючи рішення, непогано було б пам’ятати, що західні приклади в Україні дуже часто кульгають: те, що недешеве в США, для нас просто фантастично дороге. Тривалі суперечки очікуються і з іншого грошового питання — як зробити недержавне пенсійне забезпечення привабливим для підприємця. Рецепт, у принципі, відомий — податкові пільги. Загальний підхід також не викликає сумніву: «звільнення — звільнення — податок». Тобто вклади в НПФ й інвестиційний доход звільнено від оподаткування, а оподатковуються тільки виплати. Та коли переходити до конкретики... Найпростіше питання: а яку суму вкладу одного працівника передбачається звільнити від податку? Як її обгрунтувати? Адже не можна передбачити пільги на сотні тисяч гривень, інакше наші умільці всю зарплату примудряться виплачувати через НПФ. Якою має бути пільга з податку на прибуток для роботодавця, котрий робить відрахування на рахунки своїх працівників у НПФ? Чи розв’яже проблему те, що пропонують депутати, — відносити на валові витрати підприємства суми вкладів у НПФ у розмірі 25% сукупного річного доходу всіх працівників, а також усю суму витрат підприємства-засновника на створення пенсійного фонду? Є над чим замислитися. З одного боку, економіці вкрай потрібен такий довгостроковий ресурс, як пенсійні заощадження. Це наше економічне зростання в майбутньому, більш високі зарплати й пенсії в солідарній системі. І скупитися — означало б під корінь рубати дерево, яке в багатьох країнах дає чудові плоди. З іншого боку — не настільки вже багатий наш бюджет, щоб від законодавчих щедрот роздавати надмірні пільги. Як знайти золоту середину? Як збалансувати інтереси працівника, роботодавця, профспілок, бюджету й економіки загалом? Чи досяжний у принципі такий баланс у сьогоднішній Україні?