— Я знімаю жанрове фото, мене цікавлять люди у звичних ситуаціях — які грають на вулиці музику, які годують овечок, стрижуть їх, продають щось на базарі. Через це доводиться часто подорожувати і бачити багато для себе нового. Наприклад, коли знімав на Кубі, помітив безліч старих американських авто, що мене вразило. І, звісно, сигари — тому їх багато на моїх фотографіях. Коли потрапляєш на Кубу, здається, що там все життя завмерло десь у 60-х роках. Ніби люди й живуть, але міста залишаються такими, якими були.
— За освітою ви лікар, але разом з тим маєте кав’ярню та займаєтесь фотографією…
— Моє захоплення фотографією почалося цілком випадково. Якось, коли мені було 15 років, я шукав свого друга, якого знайшов у одній темній кімнаті. Коли я відчинив двері, щоб вийти, він мене відштовхнув з вигуками «Не впускай світло!». Як покарання, друг змусив мене цілий тиждень працювати з ним у цій кімнаті, де я вперше побачив, як проявляються чорно-білі фотографії. Тоді я і заразився вірусом фотографії.
Через три роки я заснував перший в Адані фотоклуб, трохи пізніше — Федерацію фотографії Туреччини. Я навчався завдяки тому, що читав книги, переглядав фото в Інтернеті, у вихідні їздив за 900 кілометрів у Стамбул, де є три університети фотографії. Власне, відстань тоді значення не мала.
— Але ж все-таки, як поєднується лікарська професія та фотографія?
— Довгий час я працював лікарем швидкої допомоги, і це дуже стомлювало. Звісно, я намагався знаходити час для свого розвитку. Нині я працюю в американському корпусі медичної допомоги в Адані, це займає всього чотири години на день. Решта часу — для моїх кафе, для моїх фотографій.
— А фото може, як і медицина та підприємництво, приносити вам прибуток?
— Ні в якому разі. Я люблю фотографію, тому не хочу мати з неї гроші. Я не хочу ділитися своїми роботами ні з ким. Фото — не моя робота, це моє захоплення, тому про гроші тут мова не йде. На це хобі гроші я лише витрачаю.
