— Я поставила у куток пучок льону, а деякі діти почали питати: «А що це таке?», — розповідає Ніна Рабчевська, яка у селі Крупове Дубровицького району заснувала музей ткацтва «Серпанкове розмаїття». — Прикро, що нині ми, поліщуки, уже забуваємо власну культуру побуту. Хотілося б відновити народну пам’ять. Хоча б ткацтвом.
— Я поставила у куток пучок льону, а деякі діти почали питати: «А що це таке?», — розповідає Ніна Рабчевська, яка у селі Крупове Дубровицького району заснувала музей ткацтва «Серпанкове розмаїття». — Прикро, що нині ми, поліщуки, уже забуваємо власну культуру побуту. Хотілося б відновити народну пам’ять. Хоча б ткацтвом. Не дивно, що саме у цьому поліському селі відкрили такий музей. Тут ще й досі живуть майстрині, чиї полотна можна побачити не лише по всій Україні, а й по всьому світу. Засновники музею хочуть не лише відродити мистецтво ткання, а й «навернути» до народної творчості молодь. — Я й не думала, що молоді люди так цікавитимуться нашим музеєм і взагалі ткацтвом, — розповідає директор музею, заслужена майстриня народної творчості Ніна Рабчевська. — Сама я завідувач будинку культури в селі Крупове, але за сімейною традицією ще й ткаля. У школі мала гурток ткацтва. Інтерес, який він викликав у школярів, спонукав мене створити й музей. Та ще й добра нагода трапилася — запросили мене на виставку в Чернігів, а там якраз були представники ООН з «Чорнобильською програмою відродження та розвитку». Вони й підтримали мою ідею створення музею і, ухваливши проект, виділили 50 тис. грн. Ще 10 тисяч дала райдержадміністрація і 5 тисяч виділили із бюджету сільської ради. Тож ми за кілька місяців і змогли відкрити музей. У музеї представлено різноманітні приватні колекції: і мої вироби, і моїх бабусь та мами, а також майстрині Ольги Придюк та заслужених майстринь народної творчості Уляни Кот та Ніни Дем'янець. Окрім одягу і рушників, ми зібрали два верстати, потесть, кудель, гребінь. Більшість цих речей у мене залишилося від матері. У нас в родині багато займалися ткацтвом. Моя покійна мама до 95 років ткала серпанковий одяг. Саме завдяки їй до цієї справи взялася і я. А тепер жити без ткання не можу. Ось і внучки мої до верстата беруться. Одна з них майстер-клас у Пересопниці показувала. Знайти в Україні справжніх ткаль нині непросто. Виробництво льону занепало. Сьогодні українцям доводиться купувати сировину з-за кордону, і коштує вона до того ж недешево. Та й самі вироби з натуральних тканин також не кожному по кишені. Пані Ніна розповідає, що її вироби вихоплюють із рук. — Навчитися техніки перебірного ткацтва складно, — ділиться досвідом пані Ніна. — Потрібно мати дуже багато часу і терпіння. Наприклад, на найпростіший рушник потрібно витратити один-два дні. Та й до самого процесу долучати потрібно і руки, і ноги, і голову. Щоб зробити рисунок, потрібно порахувати кожну ниточку. Найбільше мені подобається робити сірі рушники із білосніжним рисунком. Результат вартий докладених зусиль. Коли дивишся на власні вироби, душа радіє. Я не знаю, чи багато в Україні знайдеться таких майстринь, проте на Дубровиччині лише у нас і в селі Ясінці тчуть. Не випадково музей називається «Серпанкове розмаїття». Ткаля розповіла, що поліський серпанок — це дуже тонка лляна тканина. У давнину кожна дівчина повинна була змайструвати такий одяг для себе та свого нареченого. Перші відвідувачі поліського музею уже змогли оцінити старання місцевих майстрів, а ось навчитися техніки можна буде лише з жовтня — за городами не до навчання.
