На книжковому форумі, котрий нещодавно завершився у Львові, читачі мали змогу вперше побачити нову збірку поезій рівенського письменника Олександра Ірванця під назвою «Любіть!», котра вийшла у видавництві «Критика». Першими, хто ознайомився з нею на Рівенщині, стали студенти Національного університету «Острозька академія». Уривки творчої зустрічі — до вашої уваги.
— Це називається «Вибране» умовно, бо це таке відносне вибране — по-перше, там немає строгої хронології від ранніх до пізніших віршів, а є кілька струменів моєї творчості — вірші ліричні, сатиричні, публіцистичні. «Вибране» має передмову й післямову і називається за одним з моїх, можливо, найбільш відомих віршів — «Любіть!». Передмову написав Богдан Задура, досить відомий польський критик, літературознавець. А післямову — молодий поет Андрій Бондар, молодшої від мене генерації. Плюс ще згадаємо дуже цікаві ілюстрації відомого львівського художника Влодкауфмана, так що в сумі там є що читати й окрім моїх віршів. — Чому туди не увійшли усі твої поезії? — Я просто відібрав для себе сім десятків — трохи більше — з написаних від вісімнадцяти років і до сьогодні , ось така спроба зібрати збірну, як Буряк чи Блохін, і намагаються вийти на Євро-2004 — так і я... Не знаю, наскільки вона конкурентна і в кого може виграти, і хоч поезія — не спорт, я певен, що часом свою збірну треба формувати... — Олександре, ставлення до твоїх віршів неоднозначне. Але я не зустрічала нейтрального — а тільки від захоплення до повного неприйняття — або вщент лають, або «кайфують». Чому так сталося? — На щастя, я не так часто стикаюся з повним неприйняттям. Очевидно, воно десь ходить поза мною... Але це, мабуть, мрія кожного письменника, щоб твої тексти не залишали людей байдужими (сміється). Бо немає нічого гіршого, ніж коли погортавши книжку, її холодно відкладають вбік. Не хочу зарікатися, але сподіваюся, що з моєю такого не станеться — її або любовно притискатимуть до серця, або обурено жбурлятимуть під ноги, шматуватимуть, плюватимуть на неї... Аби не було того середнього, байдужого... — Після Штутгартів і Варшав, Віднів і Люксембургів творчість Ірванця нарешті визнали офіційно і в Рівному — 25 серпня ти став переможцем рейтингу в номінації «Кращий поет»... Пишаєшся? — Авжеж. — Але цей поет, хоч і рідко, а послуговується ненормативною лексикою. Мода така? — Якщо прослухати записи Мельниченка, то не тільки поети вдаються до ненормативної лексики. Але, чесно кажучи, не думаю, щоб я так багато лихословив у літературі, але ж є слова, без яких неможливо обійтися, є почуття, які можна висловити тільки цими словами, й нічого з цим не вдієш. Існують замінники, евфемізми, але насправді з пісні слів не викинеш, та й з поезії теж. — Олександре, автор «Післямови» Андрій Бондар сказав, що ти «травмований червоними трибунними віршами». Навіщо ти зачіпаєш політичні теми? — «Світ уцілів, бо сміявся», «сміючись, людство прощається зі своїм минулим» — ці сентенції не мої, і я вважаю, що краще ставитись до цього так, ніж абсолютно поважно вводити старі, віджилі ідеологічні методи в наше сьогодення, що подекуди теж відбувається. А тим часом, якщо говорити серйозно, як письменник, як людина, яку на це вчили — скажімо, один з геніальних творів світової літератури — «Божественна комедія» Данте — має такі місця, де автор поміщає у пекло своїх політичних супротивників. На той час у Флоренції було дві політичних партії — бельфи і гіббеліни — і ось він свого супротивника просто змальовує, як він такий роздутий, чорний, обвуглений ходить у пеклі. Ну й що — хтось каже, що це політична кон’юнктура? Ця річ пережила віки, Данте до сьогодні читають у школах, пишуть по ньому курсові, магістерські й докторські... Тож не забороняйте робити мені те ж саме. — А Рильського з Симоненком ти теж так поважаєш? — Я поважаю і обох згаданих, і всіх інших, неназваних, поетів. Я поважаю поетів взагалі, бо бути поетом — це важко, складно, відповідально, і водночас, я сказав би, чого я дуже не люблю — це безглуздої, необґрунтованої пафосності, яка, на жаль, є і в сучасній, і в класичній українській літературі, особливо в її радянському періоді. Я поважаю Василя Симоненка, хоча він написав, скажімо, такі рядки: «Тоді вас люди називали псами, бо ви лизали німцям постоли (це німці в постолах прийшли? — Ірв.), кричали «Хайль!» охриплими басами, і «Ще не вмерла!» голосно ревли...» Якщо ми зараз возвеличуємо Симоненка, то треба говорити про нього всього — не тільки про Симоненка «Лебедів материнства», а й про Симоненка — автора ось таких віршів... Я поважаю його як поета, розумію, що доля його була важкою, розумію, як професіонал професіонала. — Книжку відкриває саме один із «публіцистичних» віршів... — Ця здогадка давня, хоча не іржава, Її промовляти пручається рот: В нас гарна країна й паскудна держава, В нас люди хороші... І кепський народ. Але ми собі відповісти повинні, Чи схочемо ми, і чи стерпимо ми Хорошу державу в поганій країні, Хороший народ зі злими людьми... Ось цим віршем відкривається моя книга «Любіть!», а ще мушу нагадати, що у видавництві «Критика» поряд з нею вийшла серія , куди входить книга прекрасного закарпатського поета Петра Мідянки з колоритною діалектною назвою «Дижма», дві книги досить молодого харківського письменника Сергія Жадана — проза «Віденські оповідання» і поетична «Історія культури початку століття», а також новий довгоочікуваний роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів» . Гадаю, десь у жовтні в Рівному відбудеться презентація нових видань видавництва «Критика» і самого видавництва, приїдуть його директор і працівники — так що слухайте, чекайте... і читайте.
