Як маршала зв’язку змусили полюбити... космічний зв’язок

2161 0

Ми у соцмережах:

Як маршала зв’язку змусили полюбити... космічний зв’язок

Коли світ дізнався, що в СРСР був запущений перший штучний супутник масою 83,6 кг(!), світ прийшов у захват. Адже очікувалося, що першими це зроблять американці.

Дипломатія Корольова Політико-техногенне шоу в США продовжувалося декілька місяців щодня — людей готували до сенсації. Американці славляться тим, що вміють продавати ще не виготовлений товар. Спеціалістам повірили навіть журналісти, які вічно сумніваються. Але цього разу Союз випередив Штати. Навіть через рік, коли в лютому 1958-го американці зуміли запустити «малюка» — супутник «Експлорер-1» масою 8,3 кг, — журналісти не могли вибачити обманутих сподівань і називали його в пресі не інакше як просто «апельсин». У нас же не прийнято було готувати громадськість до сенсацій, все засекречували. І в тиші пустельного військового ракетного полігона Тюра-Там випробувачі на чолі з головним конструктором ракетно-космічних систем Сергієм Корольовим діловито, «без шуму і пилу», готували унікальний експеримент. Він почався 15 травня 1957 року першим запуском ракети Р-7 без супутника. Він, так само як і три наступних, були аварійними. І тільки 21 серпня 1957 року ракета успішно почала літати. Але ми не навчилися ще використовувати з метою пропаганди свої видатні світові досягнення. Тому ТАРС сповістив про це тільки 27 серпня. Світ не повірив, тим більше, що американці віднесли це повідомлення до розряду «червоної пропаганди». А дарма. У Корольова з’явилася впевненість, що ракета стала досить надійною для того, щоб запустити штучний супутник Землі. Це трапилося 4 жовтня 1957 року. Перший «млинець» не був глевким: восьмидесятикілограмова «кулька» з відполірованою до дзеркального блиску поверхнею і чотирма антенами-вусами, опинившись на орбіті, вперше подала голос із Космосу. Це був початок космічної ери. Тепер можна було запускати не тільки найпростіші супутники, яким був перший ПС-1, а супутники різних призначень — геодезичні, картографічні і, звичайно, у першу чергу — телекомунікаційні. Проте нові технології в галузі зв’язку мало цікавили Міністерство оборони і радянське керівництво в цілому. Не виявляв інтересу до космічного зв’язку і тодішній міністр зв’язку Микола Псурцев, не потрібна вона була маршалу військ зв’язку Олексію Леонову, який вважав, що високочастотний зв’язок разом з радіорелейним забезпечує необхідне управління військами. І тільки стратегічним ракетникам він потрібен був, як повітря — одержувати надійні сигнали для пусків бойових ракет за будь-яких умов протидії противника. Лише супутниковий зв’язок гарантував таку надійність. Але великі військові й партійні чиновники, які працювали в оборонному відділі ЦК КПРС, і приймали рішення «бути чи не бути» космічному зв’язку в СРСР, вважали його другорядним, який не дає миттєвої віддачі. Лише неприборкана енергія Сергія Корольова прорвала бюрократичні перепони консерватизму: 31 грудня 1961 року він опублікував у «Правді» статтю під псевдонімом «проф. К.Сергеєв», у якій у популярній формі викладалася ідея космічного зв’язку і готовність її застосування в СРСР. Причому мудрий Корольов посилався при цьому на те, що думка ця нібито належить партійному керівництву країни, а не особисто «Сергеєву». Дипломатичний маневр цілком вдався. Микита Хрущов прийняв думку як свою власну. Тому коли Микита Сергійович поцікавився в маршала Леонова, що думають з цього приводу військові, тому нікуди вже було подітися. Звичайно, тепер він був обома руками «за» космічний зв’язок. І Псурцев прозрів. Як завжди, серйозно допомогли друзі-вороги американці своїми інтенсивними розробками в цьому напрямі. Небувала активність їхніх спеціалістів з впровадження супутникового зв’язку змусила заворушитися керівників усіх рівнів. У цій обстановці Корольов попросив своїх соратників віце-президента Академії наук СРСР Мстислава Келдиша і Голову ВПК Сергія Вєтошкіна включити в Постанову Радміну і ЦК КПРС від 30 жовтня 1961 року пункт про створення супутників різного призначення, у тому числі й «зв’язкових». Тепер, отримавши головне — схвалення і фінансування, можна було гнати вперед космічних коней, шалено нарощуючи темп робіт. А Корольов був на це найбільшим майстром, недарма так любив особисто керувати німецькими автомобілями на величезній швидкості. Проте американці випередили нас і зуміли першими запустити супутник зв’язку.

Бєлка і Стрєлка обгавкали американський супутник У серпні 1960 року американці першими почали випробування в космосі пасивних ретрансляторів радіосигналів — запустили надувний супутник «Ехо—1», діаметром 30 метрів, чим відкрили шлях новій системі зв’язку. Металізована поверхня супутника не тільки добре відбивала радіосигнали, які посилаються з одного наземного пункту на інший, але й сонячне світло. Ми, перебуваючи у цей час на полігоні Тюра-Там, в абсолютно темному казахському небі бачили цю світлову пляму, що рухалася. До речі, мав місце кумедний епізод, коли над Байконуром орбіта «Ехо-1» виявилася над орбітою третього радянського супутника з Бєлкою і Стрєлкою на борту. У цей момент собаки почали гавкати в бік «ворожого» об’єкта. Гавкали вони, звичайно, не на нього, але така склалася кумедна «картинка» на екрані монітора. Як виявилося, супутник не сподобався і самим американцям: вони припинили випробування «Ехо-1» через його неперспективність. Проте вже в 1962-му вони провели випробування супутників «Телстар», «Реле» і «Сінком» як активних ретрансляторів. Останній ніби зависав на висоті 35800 км над екватором, обертаючись одночасно з нашою планетою. При цьому площа поширення сигналу складає третину поверхні Землі. У цьому районі й здійснювалося радіо— і телемовлення. А в лютому 1964 року їм вдалося вдало запустити «Сінком-3». Стало цілком зрозуміло, що кількість зв’язкових супутників буде стрімко зростати. Для безпеки їхніх польотів у Женеві був терміново створений міжнародний орган, який забезпечував місце супутникам зв’язку різних країн на геостаціонарній орбіті. При проробці енергетичних можливостей ракети 8аКа78, на Корольова чекала невтішна новина: найпотужніший ракетоносій, що виводить на трасу польоту до Венери тонну вантажу, міг вивести на високоеліптичну стаціонарну орбіту супутник зв’язку масою всього 100 кг. Проте молоді проектанти, середній вік яких не перевищував 25-26 років, не знали жодних заборон на зразок: «Це неможливо». Вони приймають рішення прорахувати орбіту для супутника зв’язку з часом перебування в північній півкулі до 9 годин, під час яких Москва і Владивосток будуть мати безупинну радіовидимість. Балістики, серед яких був і майбутній космонавт Георгій Гречко, прорахували: на таку орбіту можна вивести більш як 1600 кг корисного навантаження. Тоді як американці могли дозволити собі вивести всього 300 кг. 4 червня 1964 року відбувся перший запуск супутника зв’язку «Молнія-1». Але він був невдалий — на 278 секунді польоту ракета відхилилася від розрахункової траєкторії і впала. Запуск 22 серпня 1964 року виявився вдалим, але не розкрилися дві параболічні антени. Саме цю, другу «Молнію», приховали в повідомленні ТАРС під назвою «Космос-41». І тільки третя повністю виконала завдання: стійко працювали 30 каналів телефонного зв’язку, був переданий у Владивосток парад Перемоги з нагоди її 20-річчя, випробувані кольорові передачі. Це була спокійна творча перемога без політичного шоу в ЗМІ! Надалі з допомогою челоміївського «Протона» без збоїв супутники зв’язку виводилися на штатну геостаціонарну орбіту. Потім була створена система космічного зв’язку для військових потреб «Корунд». А починалося усе буденно, як, втім, і повинно було б бути при випробуваннях нових зразків ракетно-космічної техніки.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також