На коня!

4064 0

Ми у соцмережах:

На коня!

Ми вже почали забувати, що цей вислів є не лише закликом випити чарчину на прощання, але й проявом бажання осідлати вороного і помчати чвалом. Та є ще, виявляється, люди, для яких кінний спорт асоціюється не зі спиртним, а саме з тваринами. Щоправда, зустріти їх важкувато, бо переважну більшість свого часу вони проводять у Суську, де вже чотири роки існує кінний спортивний клуб «Favor». Ювілей свого існування він, до речі, відзначає 10 жовтня. Про людей, які там працюють, про досягнення їхні та їхніх вихованців і піде мова у бесіді з тренером цієї школи Іриною Демидюк.

— Пані Ірино, із чого почалося ваше знайомство з кіньми? — Це сталося у Рівенському зоопарку, тоді мені було 12 років. Саме тоді я зрозуміла, що коні — це такі тварини, яких не можна не любити. Трохи згодом я почала займатися в кінній школі в с.Зоря. Це була одна з кращих баз, сюди приїздили тренуватися спортсмени з усього Союзу. Потім все пішло з димом — коней розпродали, а базу закрили. А які там були коники! Один з них був онуком славнозвісного Аніліна — коня, який взагалі був одним із кращих із тих, кого вивели в Радянському Союзі. Він був неодноразовим переможцем у міжнародних змаганнях і саме завдяки йому за кордоном і дізналися про наше конярство. Отож у нас був його онук Діорит. Крім нього, були в нас й інші славні коні. Наприклад, Бегонія, дочка Гепатита… — Пробачте, але чи не можна було назвати коня якимось менш заразним іменем? — Чистокровних коней називають за першими буквами імен їхніх батьків. Перша буква — це обов’язково з імені матері, а друга чи третя — від батька. Отож часом і виходять дуже кумедні назви. Але, як кажуть, коні тут не винні. Гепатит, між іншим, був переможцем Олімпіади-80. Взагалі, як я вже казала, тварини в Зорі були одними з кращих, та й тренерський склад був на висоті. — Що було після того, як базу закрили? — Скажу відверто, я дуже сумувала за тваринами. Згодом я навчалась у Львові на тренера верхових коней. Потім працювала з кінним номером у Краснодарському цирку, але недовго. Через деякий час повернулася назад і кілька років працювала в театрі «Від ліхтаря». Увесь цей час намагалася «пробити» ідею створення кінної школи. І одного разу мені пощастило поспілкуватися з тодішнім директором «Рівнелісу» Миколою Шершуном. Саме з його допомогою та за підтримки керівництва Рівенського Палацу дітей та молоді і з’явився клуб «Favor». Там у нас теж є дуже гарні коні, такі, як Медина, Америка, Перепльот. Серед їхніх батьків англійський скаковий, голштинці тощо. — Я так розумію, що кінний спорт досить елітний. Чи є, так би мовити, людині якась користь від заняття ним, чи це лише престижно? — Спілкування з тваринами взагалі облагороджує людину. Крім того, зайняття кінним спортом лікують захворювання нервової системи, серцево-судинні захворювання, опорно-руховий апарат. У тому, що це правда, я переконалася на особистому досвіді. Щодо престижу, то зараз у певних колах існує думка, що мати породистого коня для репутації корисніше, аніж їздити на «Мерседесі». У нашого Президента — я маю на увазі Кучму, — під Києвом своя конюшня, де утримується близько 40 коней. — Скільки, до речі, коштує породистий кінь? — Молодий кінь, який ще нічого не вміє, коштує не менше двох тисяч доларів. Якщо вам потрібний кінь, який уже щось знає, то ціна йде від 5 тисяч. Вартість коня, на якому можна виступати у змаганнях — 10-15 тисяч. Збруя для коня також недешева. Вуздечка влетить вам у сто баксів. Крім того, за конем потрібний догляд. Чистопородний кінь набагато ніжніший від людини. Будь-яке поранення, а тим більше травма, лікується дуже довго. Також треба враховувати характер коня. — Чесно кажучи, мені й на думку не спадало, що для того, щоб їздити верхи, треба лізти у такі хащі. — Проте це обов’язково. Коня неможливо підкорити, спілкування треба вести з ним на рівні діалогу. Він повинен розуміти вас, а ви його, ані силою, ані криком зробити нічого не можна. Була в мене одного разу така історія. Хлопець на тренуванні під час стрибка виліз уперед, кінь під ним загальмував і, як наслідок, вершник вилетів із сідла, після чого коника покарав. І ще рік той кінь взагалі відмовлявся з ним стрибати. З іншими — будь ласка! — він брав будь-які бар’єри, а з тим хлопцем — зась! — Тобто у тій приказці, де мова йде про те, що нехай кінь думає — у нього голова велика, все ж таки є велика частка правди? — Можна сказати й так. Кінь не лише багато розуміє, але ще й дуже пам’ятає добро і навпаки. Я не скажу, що вони мстиві, але те, що ображаються на зло, то це факт. Кінь сам ніколи на людину не нападе, він завжди попередить її знаками, що наближатися до нього не варто. Але коли людина не розуміє, для чого кінь притискає вуха до голови та усім своїм виглядом показує, що ні про яке спілкування з ним не може й бути мовити, то це вже інша річ. От, наприклад, коли я ще займалася в Зорі, був у нас вороний орловський рисак Кончак. Красива велика тварина, яка страшенно боялася лоскоту задніх ніг, на яких були ніби такі білі шкарпетки. Помити їх йому була велика проблема, тому що він нікого до них не підпускав, а яка в коня страшна зброя задні ноги — розказувати не треба. І ось одного разу приїхала в Зорю якась делегація. Її, звісно, повели на конюшню. Люди зайшли, ходять, дивляться і якось не помітили, що чиєсь дитя двох чи трьох років зайшло у вольєр до того Кончака. І мало того, що зайшло, але ще й вчепилось йому у задню ногу. Коли це побачили ті, кому було відоме ставлення коня до такої поведінки з боку людей, то їм відняло мову. Ніхто не наважився й кроку вперед ступити і лише з жахом чекали, коли кінь розмаже безтолкового малюка по стінці. І що робить кінь? Він обережно піднімає ногу і починає малюка гойдати. Той регоче від задоволення, всі пітніють від моторошного враження, а кінь так само обережно ставить ногу на землю. Дитина щасливо повертається до батьків, а в багатьох змінюється до коня ставлення. — Переконлива історія. — Було ще й таке. Одного разу виникла в мене проблема, з якою я пізно ввечері приїхала на конюшню. Бо куди ж ще поїхати, щоб тебе зрозуміли, як не до коней? Зайшла я у вольєр до Діорита — красень такий у сірих яблуках, чим він мені дуже подобався, — і притулилася до нього. Стою, плачу і розказую про своє нещасне життя. Кінь якийсь час слухав мене стоячи, потім ліг на бік, я скрутилася біля нього і так і заснула. Прокинулася я від того, що мене кличе тренер. На той час я там займалася, мабуть, менше місяця, і що про тих коней знала? Я навіть не підозрювала, що коні ніколи не сплять лежачи… Отож коли я вийшла до тренера, то зразу багато чого дізналася. Виявилося, що останнім часом Діорит із якоїсь причини перебував у поганому настрої і його годували через верх, бо нікому не хотілося познайомитися з його копитами ближче. Останнім до нього зайшов ветеринар, здоров’ям якого потім довгий час переймалися в реанімації. І от після цього невеличкого інциденту до коня заходить невідомо хто, тобто я, яка стою йому плачусь, а він мені сльози вилизує. Отож виходить, що вони думають і розуміють, що вони знають, хто до них наближається. — Чи правда, що на перегонах дуже часто калічать коней конкурентів? — На жаль, це так. Розкажу лише один випадок, який був на останніх змаганнях. Брав у них участь наш кінь Перепльот, який вже наступного дня був дуже сильно травмований — якийсь виродок штрикнув його цвяхом у шию. Коли на нього одягали збрую, то помітили, що він ледве стоїть на ногах. Ми вирішили ризикнути й випустити його на розминку. Коню вкололи знеболювальне, і він разом із Дмитром Тимощуком вийшов на поле. І що ви думаєте? Вони таки взяли участь у змаганнях і вибороли призові місця. Крім того, за такий вияв волі до перемоги був заснований малий Кубок «Рівнелісу», який і було присуджено Тимощуку та Перепльоту. Буває також, що калічать коней іншим способом — пробивають їм цвяхами копита або ж підмішують у їжу якусь гидоту. Як на мене, то таким людям руки треба повідривати. А краще — голови, бо тварина перед людською підступністю беззахисна. — І останнє запитання, пов’язане з легендою про те, що у дівчат, які займаються кінним спортом з дитинства, ноги, так би мовити, з часом стають схожі на колесо. Скільки тут правди? — Скажу так. Коли до мене приходять батьки з дівчиною, я на зустріч вдягаю міні-спідницю. — Дякую за вичерпну та наочну відповідь і щиро бажаю вам успіху.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також