Футбольний клуб «Верес» відзначає півстолітній ювілей. Звісно, команді з ботанічною назвою років значно менше, втім, саме вона є нащадком інших рівненських колективів — «Колгоспника» (1957-1966 рр.), «Горині» (1967-1971 рр.) та «Авангарду» (1972-1990 рр.).
У 1956 році рівненські «колгоспники», вигравши відбіркові змагання, здобули право з наступного сезону виступати у класі Б чемпіонату СРСР. За усю п’ятдесятилітню історію «Колгоспник» та його нащадки зірок з неба не хапали, хоча певні спалахи все ж були. У 1981 році «Авангард» на чолі з київськими «динамівцями» Матвієнком і Трошкіним виграли «бронзу» у своїй групі другої ліги. Чимало рівненських футболістів виступали у клубах вищої союзної ліги — Володимир Дударенко (ЦСКА), Микола Теленченко («Зеніт»), Григорій Шаламай («Чорноморець»), Олег Синицький («Металіст»). Втім, найзоряніший період «Верес» пережив у 90-х, коли його власником стала фірма «Еліксир» на чолі з незабутнім Валерієм Коротковим. 25-тисячна вболівальницька аудиторія, фантастичні на наш час перемоги над «Шахтарем», «Дніпром» і «Металістом». А найголовніше — «Динамо» (Київ) було бите «Вересом» у Кубку України; нині про вихід до півфіналу цього турніру можна лише мріяти. Про усе це ветерани команди різних років згадували під час ювілейних урочистостей, організованих нинішнім керівництвом клубу. Володимир Попельницький, гравець команд «Колгоспник» і «Горинь»: — Тоді у футбол грали від душі, а не за гроші. Звісно, були преміальні — рублів 25, якщо Луцьк обіграємо. А загалом грали за місто, за область. — Луцьк був чимось особливим? — Звичайно, керівництво казало: хлопці, все пробачимо, якщо Луцьк обіграєте. — Чим може похвалитися ваша команда? — У сезоні не то 1968-го, не то 1969 року ми 18 матчів зіграли внічию — 0:0, оце був захист, посіли тоді у зоні четверте місце. — Кажуть, ви були першим бразильським легіонером в Україні? — Так, народився я в Бразилії, там грав у юнацьких командах. Потім ми з родиною на деякий час приїхали до Рівного. Родина поїхала назад до Бразилії, а я залишився, хоча усі документи до виїзду були готові. Мене тоді в обкомі запитали, що зробити, щоб ти залишився, я попросив квартиру. Вже невдовзі у мене була квартира. Отож, можливо, і справді я був першим бразильським легіонером. Микола Теленченко, гравець команди «Колгоспник»: — Серед 26 команд ми були в середині, але завжди вище від Луцька. Для нас це були міжнародні ігри. Якось приїхали до Луцька, так нам побили вікна в автобусі. Тодішня команда, як на мене, цілком могла бути нині на провідних ролях у першій лізі України. Вважаю, що команді обласного центру не місце у другій лізі. Шкода, що зараз молодь не хоче над собою працювати. Валерій Бруханський, гравець команди «Горинь»: — Мене та ще шістьох однолітків до команди взяли у 1967-му. Тренером був Леонід Серафимович Молчановський, він тоді тренував усіх футболістів того покоління. Це був чудовий тренер, усі його згадують з найкращого боку. Атмосфера в команді була чудова, був справжній футбольний патріотизм. Кожну поразку переживали дуже боляче. Нині цього у футболістів немає. Тому сьогоднішнім «вересівцям» хочу побажати, щоб пам’ятали, що за ними Рівне. Василь Василюк, гравець команди «Авангард»: — Грав я у другій половині 80-х. Тренером був Володимир Поліщук, йому допомагав Микола Волков. Переважно грали місцеві хлопці. З луганської «Зорі» тоді приїхав Юрій Кубишкін, з Львівщини — Богдан Самардак. Були міцними середняками другої ліги. До нас на матчі приїздили московський «Спартак», київське «Динамо», дніпропетровський «Дніпро», ленінградський «Зеніт». Справжнім святом для вболівальників були ігри з Луцьком. Те, що нині називають дербі. Богдан Самардак, гравець команд «Авангард» і «Верес»: — До Рівного мене запросив Володимир Поліщук. Команда тоді зібралась непогана. Якби краще фінансування, могли б замахнутись і на більше. Тоді я отримав у Рівному квартиру, так тут назавжди і залишився. Хоча найяскравіші спогади — це «Верес» часів Короткова. Михайло Дунець був тренером. Перемоги у вищій лізі залишились у пам’яті назавжди. Для футболіста справжнє свято — грати вдома при переповнених трибунах. З поєдинків найбільше відклалося у пам’яті кубкове протистояння з «Динамо». У Рівному, незважаючи на мороз, підтримати нас прийшло багато вболівальників. Ми тоді забили чистий гол, забив його я, але судді гол не зарахували. Свою перевагу ми довели у Києві. Велике тоді свято було, адже «Верес» і «Динамо» не порівняти. Єдине, у чому ми мали перевагу — це автобус — такого автобуса, як у нас, не було ні у кого. — У чому був секрет тієї команди? — Команду зібрали практично за два місяці. Я не скажу, що у нас була особлива мотивація порівняно з грандами. У кожного з гравців був свій стимул — у місті, яке ніколи не славилось великим футболом, обіграти грандів. А тому усі виходили на поле з потрійним настроєм. Коротков робив усе, що міг. І хоча великих благ ми не нажили, було велике задоволення виходити на поле за підтримки 25 тисяч вболівальників, які прийшли не на лотерею, а на футбол. Це назавжди. Не знаю, коли таке повториться, але я цього дуже хочу.
