Весняний гектар

Ніщо так не оновлює сприйняття світу, як раптове потепління на вулиці. Одночасно і дуже швидко відбуваються два процеси. Перший — знімання народом верхнього одягу, внаслідок чого ми бачимо те, чого не бачили довгими холодними місяцями. А саме — самих себе, без курток, пальто і шкірянок. Згадані й незгадані предмети одягу, як показала практика, набагато краще прикривають наслідки нашого способу життя, ніж вживання кремів чи спроби зробити розумне лице. І якщо ще у березні для створення душевного комфорту достатньо було випити кілька заспокійливих пігулок для шлунка, то тепер нікуди від виду собі подібних не втечеш. Ще вчора ніби було: випив зранку соточку під лимончик і народ довкіл одразу ставав привабливим та приємним для спілкування. Тепер, внаслідок більш широкого відкриття взаємного огляду, соточкою не обійдешся. Треба збільшувати дозу. А про людей подумать? Вони ж, у свою чергу, мене таким побачивши, теж захочуть, аби я симпатичним став. Так і піде ланцюгова реакція із результатом у вигляді ранкової черги до «реанімації». Тому краще без цього. Не пити сто грам, а просто дивитись вперед. Тільки не перед собою, а трохи вище. Щоб погляд йшов повз голови. Згори у нас повний оптимізм. Згори не в смислі у начальства, а просто так, без алегорій. Щодня з’являються свіже листячко і квіточки, надійно прикриваючи собою творіння наших рук і розуму. Вулиці, які ще два тижні тому були сірими, неохайними, побитими, а подекуди навіть зруйнованими, волею весни вдягнулися у все зелене. Так прикрилися, що до осені стіни та паркани можна не фарбувати і не штукатурити. Навіть там, де все порубали, зелена трава створює свіжий і веселий пейзаж, який не здатні зіпсувати навіть члени виконкому. Тож два одночасні процеси, коли природа вдягається, а ми навпаки, ведуть нас до повної ніби гармонії. На вулиці приємно. Не дратують ні численні немиті волоцюги, ні блискучі авто вартістю у корпус госпіталю для ветеранів. Тільки б не впізнавати один одного хоча б кілька годин. Готовий пожертвувати на цей час зустрічами з добрими людьми, аби не бачити тих, з якими не хочеться знаходитися на одному гектарі. Буває таке — коли одна лише присутність певної людини неподалік створює нестерпний дискомфорт. А де гектарів на всіх набрати? Тісно стало, не заховаєшся, не ізолюєшся. Навіть у тюрмі, тьху-тьху-тьху, спокою не знайти. Бо й там серед невинно засуджених, яких у нас у середньому відсотків сто двадцять, трапляються особи з неджентльменськими звичками. Якби ж то зима, коли можна насунути шапку на очі, щоб ні ти, ні тебе не бачили. Неможливо це тепер. Весна змішала всіх і все у своєму сонячному коктейлі, весні все одно, чи ти розумний та багатий, чи дурний та бідний, чи просто прихильник двопалатного парламенту. І щоб нормально все було, слід лише трохи пригубити того коктейлю не ковтаючи, як сторічний коньяк по сто тисяч доларів за пляшку. Відчути вічний смак, підняти погляд вище і вперед — по своїх і чужих гектарах.