Всі пацієнти в голові анестезіолога діляться на 2 групи: реанімаційні і нереанімаційні. І якщо внутрішня сортувальна станція відправила хворого в другу групу, тоді будь-який інтерес до нього пропадає, стверджує у Фейсбуці відомий лікар з Рівного Павло Сільковський.
- Якось кричать, мовляв, біжіть скоріше, в коридорі людина впала, помирає. І у тебе тут руки наливаються силою, ти біжиш і вже на автоматі в повітрі відпрацьовуєш натискання на грудну клітку. Анестезисту по дорозі даєш команди, що, чого і скільки набрати і уявляєш, як зараз будемо повертати людину до життя. На місці хтось кричить, хтось охає, хтось набрав води в рот і відверто випльовує її на лежачу. А ти оком кинув, пульс пощупав, в очі заглянув - і... потух. Звичайний обморок. Все, нецікаво. Не мій профіль, панове, нереанімаційна. А тут шум, гам, рятуйте! Щоправда, людина вже сама відкрила очі і поки ще не може зрозуміти, чому вона мокра і чому навколо так багато людей? Похлопуєш її по плечах, посміхаєшся, кажеш, щоб не переживала і що все буде добре. Отримуєш кислувату усмішку у відповідь і плентаєшся назад поволі. Для всіх навколо купа адреналіну, а для тебе фальстарт.
Або, як тоді. Терміновий дзвінок зі швидкої: медикаментозне отруєння в садочку. Швидка мчить і везе 2 дитини: напилися сильнодіючих таблеток від тиску. Пігулки знайшли в сумочці у своєї літньої виховательки. Біжиш і думаєш: з чим зараз стикнешся? В голові знову відпрацьовуєш алгортим. Привозять, заносять, дивишся - артисти, нічого вони не пили. Бідолашна вихователька в передінсультному, передінфарктному стані, очі під лоб закочуються, за руки хапає, обіцяє заплатити, віддячити, свічки за здоров‘я регуляно ставити, аби тільки дітей врятували і щоб її з роботи не вигнали. Бо доки вона в садочку, доти живе. А ти дивишся на це все і вже нецікаво, пацієнти нереанімаційні. І тільки через те, що шкода бабусю, підходиш і починаєш давати прочуханки малим бешкетникам. А вони дивляться один на одного і починають вголос сміятися. Бабуся сповзає по стіні, але це не страшно. Після такого стресу у неї спрацювала автоматика і їй реально потрібно відпочити. Ніякого нашатиря. Кілька хвилин і вихователька знову з нами. Приїжджають батьки і хлопці за руку йдуть з лікарні. Патрульні, які вже теж під‘їхали, розгублено тримають папір, намагаючись зрозуміти, як оформити пояснення. А бабулька молиться на тебе і бажає 100 років життя. Вона вірить, що тепер в садочку її залишать.
А буває ще й так. Знайомі або й не дуже, в годин 12 ночі дзвонять і переляканим голосом: вибачте за пізній дзвінок, але дитина плаче, кашляє, температура піднялася до 39! Що робити? А твій центральний процесор тільки рраз, і блимає - нереанімаційний! І ти такий голову опустив, голос потух і так кисло: ну, ну, що вам?
- Ну як, що!? Дитина плаче і не перестає!
- Ну так, але що тут страшного? Якщо плаче, значить в свідомості, це добре.
- Що ж тут доброго??? А кашляє як!!! Здається, горло порве!
- Ну добре, що кашляє! Я переважно працюю з такими, що вже не кашляють зовсім. Якщо кашляє, значить рефлекси збережені. Не страшно...
- Але й ви жорстокий! Так і скажіть, що не хочете допомогти!!!
Ні, ну чому одразу жорстокий? Якщо мені сигналізація сказала, що не реанімаційний, значить нереанімаційний. А якщо нереанімаційний, значить, жити буде. Чому тоді стресувати? Для чого гнати паніку? То ж добре, що свідомість є, рефлекси є, дихання є, серце працює. Значить, все добре буде. Я ж ніби так і сказав. Просто не всі розуміють, що процесор в голові анестезіолога працює по-своєму. І його слова слід теж сприймати відповідно. Був би жорстоким, слухавку не підняв би. Хіба не логічно?
