Перші свідомі роки мого життя пройшли під чи не щогодинні обіцянки побудувати комунізм. Після чергового партійного з’їзду було офіційно заявлено, що у 1980 році в СССР буде створена «матеріально-технічна база комунізму». Також повідомлялося, що невдовзі СССР дожене і пережене США за всіма основними економічними показниками. Як ілюстрацію дітям (і не лише дітям) показували картинки із наочним зображенням того, що буде безплатним у 1980 році.
Коли я пішов у перший клас, до побудови комунізму, а значить, до безплатних цукерок, залишалося ще 15 років. Ціла вічність як для семирічної дитини! Щодо дорослих, то їхнє ставлення до «побудови комунізму» мало два варіанти. Більшість мовчала, а меншість в особі комуністичних та комсомольських активістів з ентузіазмом закликала всіх краще працювати заради комунізму, який неминуче настане! Тепер я добре розумію тодішню більшість. Дорослі люди розуміли, що безплатні цукерки і все інше неможливі в принципі. Бо людина затим і працює, аби на ці цукерки заробити. Коли ж вони будуть безплатні, працювати не буде сенсу. А значить, не буде і цукерок. Упевнений, що це розуміли і ті, хто, судячи з їхніх виступів, щиро вірив у комунізм. Насправді ж вони були готові говорити все що завгодно, аби пробитися до влади. Що і підтвердилося тоді дуже швидко — вже у другому-третьому класі нам припинили розповідати про комунізм. Із підручника для четвертого класу «Рассказы по истории СССР» кудись зникли картинки про безплатні цукерки у 1980 році. У тих, хто вчився на клас старше, ці картинки у підручнику ще були, а у нас, у точно такому самому підручнику, їх вже не було. І всі потроху про цей комунізм замовчали. Ніхто із тодішніх вождів та активістів ніде і ніколи не вибачився за свою брехню про комунізм. Всі вдавали, що так і треба — гасло «Вперед до перемоги комунізму!» непомітно змінилося на «Вперед до нових перемог у будівництві комунізму!». Врешті останній такий заклик від 1986 року виглядав так: «Вперед до нових звершень на шляху комуністичного творення!». Щось подібне відбувається і тепер — одні продовжують запевняти нас у неминучості нашої повної перемоги у війні, інші мовчать. Тих, хто мовчить, стає щораз більше, а ті, хто закликає вірити у перемогу, ніби нічого не бачать і не чують. Бо коли що, їм за це, як тим «будівникам комунізму», нічого не буде. Бо ж народ спочатку проковтнув запевнення у тому, що війни не буде, а будуть шашлики, потім у те, що влітку питимемо каву в Ялті, і так далі аж до сьогодні. Я теж хочу вірити у перемогу, як вірив семирічним у безплатні цукерки при комунізмі. Але ж я вже дорослий, і дуже давно…