За кілька днів, проведених у Рівному, 19річний Вадим Любарський («РВ» писала про нього 1 листопада) так і не зміг повернути квартиру, яку його батько втратив через аферистів. Він повернувся дослужувати ще півроку у військову частину в Дніпропетровську, а батькові на прощання сказав: «Лохом ти був — лохом і зостанешся!». 53річний Микола Любарський на слова сина лише хитнув головою, мовляв, саме так воно і є.
— Вадим знайшов мене у будівельному вагончику на березі Басівкутського ставу, де зараз ми разом із старшим сином Сергієм сторожуємо будівництво і здебільшого ночуємо, — розповідає Микола Любарський. — На його прикрі слова я відповів, що він все правильно сказав. Але хіба від того мені легше? Не за себе — своє фактично віджив. А ось що дітей через власну дурість та надмірну довірливість до людей без квартири залишив... І то ж квартира була не абияка, а трикімнатна, простора, кооперативна, в хорошому районі — будинок на вулиці Павлюченка, 20. Двадцять один рік тому ми в неї заселилися, але до того, поки гроші назбирали... Я по дві-три зміни працював на комбінаті будматеріалів, згодом на Північ на заробітки їздив. Дружина теж не сиділа без діла, то на аптечному складі, то в магазині «Оптика» працювала. Одне слово, обоє старалися, як могли, і все, що заробляли — на своє майбутнє власне житло. Загалом кооперативна квартира коштувала нам близько 11 тисяч радянських рублів, заплатили їх сповна. Ще квапилися з цим, у чергах стояли, щоб виплатити останні платежі, бо гроші ось-ось на українські мали міняти, а ми боялися з боргом залишатися... З квартирою мене елементарно «кинули», точніше, втратив я її за таких обставин. У нашому будинку в квартирі азербайджанця Мамеда жив його одноплемінник, Насіб його звали. Він все на ринку Дикого крутився, і я його на вигляд добре знав, бо кілька років підряд наймався до Мамеда вантажником, коли він кавунами торгував. Наприкінці минулого року цей Насіб попросив допомоги. У нього начебто щось у бізнесі не заладилося і терміново знадобилися гроші. То він і попросив, щоб моя квартира послугувала заставою взятого ним кредиту в банку. Запевняв, що це буквально лише на тиждень-два, поки він свої бізнесові справи вирішить. Заодно обіцяв допомогти мені з оформленням необхідних документів на приватизацію квартири на моє ім’я. Ось тоді я якісь документи й попідписував, у тому числі й у приміщенні БТІ на вулиці Шевченка. Був тверезий, але про що саме в них йшлося, навіть не вчитувався. Підписав та й усе, навіть вже було забув про ту справу. А воно он як справа повернулась. У квітні молодший син Вадим пішов служити, а ми зі старшим Сергієм невдовзі опинилися в лікарні. В травні він стегно зламав, а за кілька тижнів і я, впавши, зазнав такої ж травми. Кілька місяців провів у лікарні, а повернувшись додому, дізнався, що квартира вже не моя... До нового власника я жодних претензій не маю, скоріше навпаки — вдячний йому. Він же з квартири нас із сином ще не виганяє, сторожувати найняв на будівництві свого кафе, у будівельному вагончику дозволяє ночувати, гроші та харчі дає... З квартирою, як на мене, вже все — її не повернути. Хіба що Вадим зможе ті документи, які я попідписував, якось оскаржити. Бо нам з Сергієм це не під силу. Я заледве звівся на ноги після перелому, він ще на милицях пересувається. Окрім того, це ж які гроші треба мати на адвокатів, суди-пересуди, всілякі юридичні консультації, щоб квартиру повернути?! Кореспонденту «РВ» вдалося зустрітися з чоловіком, якому дісталася квартира Миколи Любарського. Він не бажає афішувати своє прізвище та запевняє, що цілком законно придбав квартиру для свої тещі, яка зараз мешкає в одному з райцентрів. — З Насібом я спільних справ не мав, але знав його по ринку. Квартиру він мені запропонував, сказавши, що вона під заставою в банку, а кредит, мовляв, погасити нічим. Також він запевнив, що з єдиним власником всі питання вирішив, а окрім нього, більше нікого немає. Каже, мовляв, жив з ним колись син, але давно потрапив у «дурку» і звідти вже не повернеться. Я пристав на пропозицію. А саме — погасив взятий Насібом кредит, попередньо взявши генеральне доручення на право розпоряджатися квартирою Миколи. Моя теща взяла кредит у банку на її купівлю, оформили договір купівлі-продажу. Коли я дізнався, що у попереднього власника є два сини, один в армії, а інший — в лікарні з переломом, навіть не знав, що робити. Та й зараз не знаю. Хоча документально все оформлено правильно і квартиру цілком законно придбала моя теща, як бути з Миколою та його синами? Я вже й так їм роботу дав, три місяці годую, дозволив у будівельному вагончику жити, в квартирі нічого не зачіпаю і не перешкоджаю їм туди навідуватися чи й ночувати. Але що мені, й надалі таку благодійність проявляти чи ж продати ту «нещасну» квартиру і, якщо вдасться виручити більше коштів, ніж витратив на неї, купити в селі якусь хатину, щоб Любарські мали де жити? А тут ще Насіб час від часу телефонує чи передає через знайомих прохання не продавати квартиру. Запевняє, що й наміру не мав Колю «кинути», що ось-ось продасть свою квартиру в Баку і всі фінансові питання вирішить. Одне слово, є тепер над чим думати. Поки Любарські живуть у будівельному вагончику а їхній «благодійник» у роздумах, законність оборудок навколо квартири №20 на вулиці Павлюченка, 20 мають дослідити рівненські правоохоронці. Чи з того дослідження щось вийде — сумнівно. Надто все заплутано, та й ціна питання суттєва — квартира в обласному центрі. Так, вже сьогодні працівники міськвідділу міліції Рівного запевняють, що всі матеріали справи у прокуратурі міста, натомість прокурор Рівного Роман Федик каже, що нічим подібним прокуратура міста не займалася і займатися не буде. Мовляв, коли йдеться про можливі шахрайські дії — це компетенція міліції.
