Поруч з цією історією більшість сучасних психологічних серіалів здаються примітивними мультяшками. Тому що сюжет можна завернути і покрутіше, але відчути, як душа здатна любити, страждати і сподіватися всупереч обставинам і тверезому розуму, а тим більше зіграти ці почуття, — ніколи...
Дорога у минуле У цю, напевно найважчу у своєму житті, дорогу 80-річний чоловік збирався давно, вкотре прокручуючи в пам’яті події п’ятдесятирічної давнини. П’ятдесят п’ять років тому хлопець з Пензи служив у Полтаві. Тут зустрів і покохав жінку, з якою хотів пов’язати своє життя, та не знайшов підхід до її тринадцятирічної дочки. Можливо, була й інша причина, але після закінчення служби в рідне місто Микола повернувся один. А Марія залишилася в Полтаві, очікуючи його дитину. Через кілька місяців вона написала, що дочку назвала Людмилою, повідомила день і місяць її народження. Більше вони не спілкувалися. І ось влітку 2004 року чоловік зважився вперше поздоровити свою дочку з днем народження. Зібрався з духом перед поїздкою-покаянням, але від надмірного хвилювання його тиск так «підскочив», що його госпіталізували. Підлікувавшись, він все ж здійснив задумане. У пам’яті назавжди закарбувалася ця міська околиця: дорожній стовпчик з написом «333-й кілометр», річка і монастир. Він пішов залізничними коліями, боючись зустріти когось із того, минулого життя. Підійшов до ріки, пригадав, як колись тут вранці вмивався священик. Вмився, попросив у річки допомоги й, зібравшись з духом, постукав у двері крайнього будинку, де колись жила його кохана… Двері відчинив незнайомий чоловік. Подивившись на стару фотографію, де вони вдвох з Марією, хазяїн будинку сказав: «Це наша сусідка, але її вже вісімнадцять років як немає». «А Люда де?» — із завмиранням серця запитав чоловік. «Люда переїхала в місто, але її ми знайдемо». ...Напередодні Людмила Іванівна була сама не своя, її душу гнітило якесь невідоме передчуття. У той день, переступивши поріг квартири, вона почула телефонний дзвінок. Схвильований голос колишнього сусіда діда Колі впізнала не відразу. — Людо, розумієш, тут такий гість з Росії приїхав, що навіть не знаю, як тобі й сказати... — Та говоріть, як є. До вас приїхав чи до мене? — До тебе. У цей момент їй видалося, що всередині все обірвалося. Набравши у легені повітря, вона чи то крикнула, чи то видихнула: — Батько?! — Так. Людмила попросила передати йому трубку і, побоюючись, що сили просто залишать її, прокричала: — Батьку, записуй адресу, бери таксі, я чекаю тебе вдома!!!
Людмила не зважилася ступити на його поріг Марія ніколи не говорила з дочкою про батька. А коли Люді виповнилося дев’ять, у її житті з’явився вітчим. Він дав дівчинці своє прізвище і по батькові, її рідше почали називати образливим словом «байстрюк», проте батьківської любові вона не одержала ані крапельки. Себе Людмила пам’ятає років з п’яти. На той час хтось із рідні показав їй єдине фото, на якому її мама і тато були разом. Люда часто діставала його потай і вдивлялася в батьківські очі. Поступово дитяча туга за батьком переросла в не за роками дорослу мудрість. Підлітком Людмила вже точно знала, якщо зустріне чоловіка, якого покохає, то ніколи не покине його і не дасть приводу, щоб він залишив її дітей… А коли Людмилі виповнилося сімнадцять, на заводі її відправили у відрядження в Пензу. Прибігла вона додому схвильована і повідомила новину матері. Марія мовчки дістала з шафи і протягнула дочці фотографію, яка давно не була для Людмили таємницею. Дорогою в Пензу думками і мріями Люда летіла набагато швидше за поїзд. На вокзал приїхали вночі. Ще ніколи не чекала ранку так сильно. Уява малювала картину зустрічі, але раптом подумала, що в батька вже напевно інша сім’я. А якщо він їй відчинить двері і скаже: «Я тебе не знаю»? Своєю появою вона не тільки порушить його спокій, але й, можливо, стане причиною розпаду сім’ї. Ні, вона не зробить цього, тому що знаючи, як тяжко жити без батька, своїм можливим братам і сестрам випробувати подібного не бажає. З такими думками дівчина повернулася з Пензи ні з чим… А пізніше вона таки зустріла чоловіка, якого покохала. Нещодавно Людмила Іванівна і Віктор Федорович відсвяткували 35-річчя спільного життя. У них двоє дітей і дві онучки. Ще з юності Людмила говорила, що в неї два по батькові: Миколаївна й Іванівна. Декілька років тому хтось із знайомих порадив написати лист у програму «Чекай мене». Вона подумала... і відмовилася. Але чекати не перестала. Хоча іноді думала, що батька, можливо, вже і немає в живих. Років п’ять тому Людмила побачила дивний сон. Немов вона ще маленька йде з мамою по стежині вздовж річки. Раптом мама обертається і говорить: «Людо, подивися, он твій батько». Дівчинка озирається, а коли знову обертається, мами вже немає. Лише нещодавно Людмила зрозуміла: мама просто підказала їй: батько живий.
Батько стояв, немов хлопчик, і просив простити його ...Повісивши трубку, Людмила Іванівна вискочила на вулицю. Здавалося, час завмер, і до приїзду таксі пройшла ціла вічність. Але ось біля під’їзду зупинилося авто, із нього вийшов міцний чоловік, на вигляд якому не даси більше шістдесяти. Підійшов, обійняв і сказав: — Здрастуй, дочко! Людмила обхопила його обличчя долонями і не відриваючись дивилася в очі. — Схожий? Схожий чи ні? — допитувався «гість з Росії». — Та щось є, — відповіла вона, впізнавши очі й погляд з фотографії, на яку дивилася все життя. Ввечері за столом зібралася вся сім’я. Кожен відчував ніяковість і хвилювання. Нарешті піднявся найстарший — батько Людмили. Він стояв, немов хлопчик, а говорив, як дорослий чоловік: — Я приїхав перед смертю попросити у вас в усіх прощення… А потім батько і дочка довго розмовляли, майже до третьої ночі. Батько вийняв з кишені таку ж фотографію, як і в Людмили. Тільки в нього вона була не пожовтілою від часу, тому що багато років пролежала в схованці — до самої смерті дружини. Тільки рік тому батько відкрився старшій дочці від другого шлюбу — Валентині. Молодшого сина Сергія він поховав два роки тому. Вислухавши батька, Валентина зрозуміла його бажання покаятися перед старшою сестрою і, проводжаючи в дорогу, сказала так: — Якщо в неї в житті щось не заладилося, якщо вона одна або їй ніде жити, — привозь її до нас. Наступного ранку Людмила з батьком поїхали на могилу матері. Микола попросив прощення в Марії, а Людмила, не стримавши сліз, сказала: «Мамо, я його дочекалася»… Ввечері вони прощалися на вокзалі. Поїзд вирушав о третій годині ночі. Дочка з батьком сиділи в залі очікування і не могли наговоритися. Батько дякував, що не відштовхнула, був щасливий, що в дочки хороша сім’я, обіцяв приїхати знову. А потім вони вдвох стояли на нічному пероні. — Давай прощатися, — сказав батько. — Ні, краще скажемо один одному «до побачення», — запропонувала дочка.
«Я заповідаю цю історію своїм онукам і правнукам» Людмила Миколаївна-Іванівна просила не називати її прізвище. — Можливо, хтось зараз думає залишити свою дитину, і своїм одкровенням я зупиню цю людину. Можливо, врятую якусь дитячу душу. Своїм дітям, коли вони підросли, Людмила Миколаївна-Іванівна говорила так: «Як матір, я ніколи не прийму ваших громадянських шлюбів. Не хочу, щоб ваші діти відчули той біль, який відчула я». Свою історію жінка хоче заповідати своїм онукам і правнукам. Розуміючи, що не помилявся той, хто не був молодим, вона хоче, щоб її нащадки вчилися не на своїх помилках. — Багатьом людям я вже розповіла свою історію, не в силах стримати емоції, що її переповнюють, — продовжує Людмила Миколаївна-Іванівна. — Іноді мене запитують: навіщо, мовляв, він приїхав? Щоб ти за ним доглядала? А мені образливо, якщо людина так думає. Я не засуджую свого батька і, як дочка, прощаю йому все. Хіба я можу засуджувати людину, яка подарувала мені життя? Адже я радію цьому життю. Одна жінка, вислухавши мене, сказала: «Я б свого батька не простила». Але звідки вона знає? Вона ж не зустріла свого батька, не подивилася йому в очі, не відчула поклику рідної крові...
