34-річна мешканка Маріуполя Валерія Бихнюк місяць прожила у блокадному місті. Її евакуація тривала тиждень, й уранці 3 квітня жінка зі своїми двома котиками прибула у Рівне, звідки ми з її мамою забрали Валерію в Костопіль, де вона житиме найближчим часом. Але згодом, коли буде змога, жінка хоче повернутися в Маріуполь, у своє рідне місто. Валерія погодилася розповісти свою воєнну історію.
Без світла, води, газу і зв’язку
— Коли почалася війна, ніхто й гадки не мав, що буде аж так! Ніхто не хотів все кидати і їхати, усі думали, якщо й будуть бої, то в полях, може, за 1–2 тижні все й закінчиться, — розповідає Валерія Бихнюк. — Перші дні бахкало в полях за містом, але ми звикли до цього і не реагували. Гадаю, люди так спокійно почали ставитися до вибухів після того, як кілька років тому у двори будинків на Східному мікрорайоні прилетіло кілька снарядів, загинуло кілька людей. Усі подумали, що більше, ніж тоді, у нас вже й не буде.
Деякі люди виїхали з Маріуполя ще за кілька днів до початку війни, у перші дні виїжджали, але, каже Валерія, не масово. Тікати почали після того, як у місті було зруйновано перші будинки. Їхали автомобілями, йшли пішки, просилися їхати з кимсь. Але більшість маріупольців залишалися вдома.
Коли полетіли снаряди у 23-му мікрорайоні Маріуполя, де мешкає Валерія, мешканці горішніх поверхів одразу спустилися в підвал, люди з нижніх поверхів ховалися у так званій перегородці — частині загального коридору, відгородженій дверима.
—Ми визначили, де у нас несучі стіни, і коли нас бомбили, усі йшли у цей тамбур, — розповідає Валерія. — Деякі люди ховалися у підвалі, але це не бомбосховище, а низьке темне приміщення з трубами під ногами, в якому після прямого влучання ракети в будинок може й завалити. Нашу 9-поверхівку ракета прошила крізь квартиру на 8-му поверсі. На щастя, людей у ній на той момент не було. А коли ракета влучила в сусідній будинок на 7-му поверсі, у нас посипалися вікна, у моїй квартирі теж. Вціліло, може, 15% вікон в будинку. Я в момент влучання була в коридорі. Побачила яскраве світіння, й кілька секунд взагалі нічого не бачила. А потім увесь будинок здригнувся.
Другого березня у Маріуполі зник мобільний зв’язок. Люди залишилися без можливості одержувати будь-яку інформацію і навіть викликати «швидку» чи рятувальників. Одночасно у всьому місті повністю зникло світло. Якщо до цього були сигнали повітряної тривоги, то після знеструмлення їх не стало. Наступного дня зникла вода, а за день чи два зник газ. Не стало й тепла в будинках, люди спали одягнуті й вкривалися хто чим міг.
Щоб вижити, розбирали продуктові склади
— Єдиним способом одержати харчі були склади супермаркетів і торгові центри, на які здійснювали набіги, — продовжує жінка. — Спочатку декотрі відмовлялися так робити, але іншого виходу не було. Якось ми побачили у вікно чоловіка, який ішов, обвішаний жіночими сумочками, йшли інші люди з напакованими торбами. Ми вибігли спитати, звідки вони це несуть, а потім самі побігли до торгового центру. Ніхто нам не оголошував, що й коли будемо відкривати, йшли, коли бачили, що інші несуть. Набирали, що могли захопити й винести, вдома ділилися. На щастя, нам було недалеко йти, хвилин 20, бо ж транспорт не ходив. Воду брали з річки, вона недалеко від нас. Вишиковувалися величезні черги, воду набирали хто в що міг і скільки міг донести додому. Одного разу мій колишній хлопець Валерій з сусідом потрапили під обстріл. Усі покидали тару й поховалися за схилом. На щастя, вони хоча й у грязюці, але повернулися додому. Одного разу після нашого походу в торговий центр Валерій пішов взяти щось до автомобіля і побачив, що там, де ми вчора брали харчі, склад вигорів і димить, скрізь валяються трупи загиблих людей…
Дворові поховання
На 23-му мікрорайоні, де мешкає Валерія, 23 багатоповерхівки збудовані квадратом. Крайні дуже зруйновані, у деякі снаряди влучали по кілька разів, вони повністю вигоріли.
— У сусідньому дворі спочатку влучило в авто і воно вибухнуло, потім прилетіло на 2-й поверх. Деякий час ніби тліло, а через хвилин 10 спалахнуло так, що вигоріло все повністю до 9-го поверху. Валерій з сусідом виводили людей з квартир, з підвалу, поки рятувальники приїхали гасити, — розповіла Валерія. — Я й не знаю, хто і як їх викликав, бо зв’язку ж немає. На пожежі кілька людей загинули. Одного бачила, повз нього пробігала в магазин. Він лежав кілька днів на вулиці накритий, потім, певне, його поховали. Хлопець, який у дворі біля під’їзду варив їсти, під час потрапляння снарядів у шкільне футбольне поле загинув на місці. Його поховали в траншеї біля супермаркету, який мали от-от відкрити. Напевне, будівельники вирили її ще до війни, ось туди й поховали людей. Бачила, як біля ринку ховали загиблих. Вони в трунах були, певне, на ринку в салоні ритуальних послуг взяли. Родичі самі ховали. В інших місцях бачила, як людей ховали, на могилах хрести ставили навіть без табличок. Родичі ховали близько біля своїх будинків, щоб коли війна закінчиться, можна було перепоховати. Бачила могили й без хрестів, лише вінок лежав. Якось бігла до того місця, де можна було зловити мобільний зв’язок, і бачила просто на алеї тіло чоловіка, загорнуте в килим. Чому так — я не знаю…
БТР — біля будинку
— Коли зайшли російські війська, у нашому дворі стояв БТР, вони сиділи тут на лавках, чай пили, потім ходили по квартирах, мабуть, шукали українських військовиків, — каже Валерія. — Але до нас не заходили. До мене підійшли кілька чоловіків молодих, казали, що з Донецька і Луганська. Казали, що їм розповідали, як їх тут будуть зустрічати, а ніхто чомусь не зустрічає, які ми тут пригнічені, як нам тут жити не дають і змушують розмовляти українською. Я відповіла, що мені тут нормально жилося і без них, коли було тихо і спокійно. У мене була робота, друзі, своє життя, і ніхто мене не гнітив.
Евакуація
— Коли була змога поговорити з мамою, вона плакала і вмовляла мене виїжджати. Я не хотіла, бо у нас було більш-менш тихо. Але потім знову почалися важкі бомбардування, вони тривали кілька днів підряд, лупили з усього. Ми чекали, що вже от-от все припиниться, а тут ще важчі бої, тож я вирішила спочатку їхати з Валерієм у село під Бердянськом, до його батьків, а звідти евакуаційним автобусом, — продовжує Валерія. — Ми не голодували, але ситуація не покращувалася... Моя мама розмовляла з кимсь з Червоного Хреста, вони казали, звідки зможуть забрати мене. Але ми вирішили їхати машиною. Мали забрати ще двох жінок з дітьми, але на час, поки ми знайшли бензин, одна вже виїхала, інша передумала. Вікна у моїй квартирі забили дошками, там залишилася жінка з сином, у них квартира зруйнована.
Їхали дуже довго, стояли на блокпостах. У Валерія перевіряли документи, переглядали телефон, ставили багато, як каже Валерія, провокаційних запитань. На одному з блокпостів навіть татуювання у чоловіків та жінок розглядали.
У селі довелося затриматися кілька днів, бо не було можливості виїхати. Валерія з речами та сумкою з двома котами їздила в сусіднє село, звідки мали бути автобуси, та все дарма. Вона поверталася назад, а інші люди ночували хто як, на СТО, АЗС, у місцевих мешканців, ті не відмовляли. Ніхто не знав, коли будуть автобуси. Чекали також багато авто, які хотіли їхати колоною за автобусами.
— Я навіть ходила до найближчого блокпоста розпитувати, адже вони мали б знати. Сказали, що малоймовірно. Їх того дня й справді не було. Я знову повернулася в село, а деякі люди вже п’ять діб чекали, — каже Валерія. — Уночі з’явився зв’язок, я взнала, що мають їхати автобуси, й миттю знову зібралася й поїхала. Цього разу вони таки прибули. Виїхало десь 700–800 осіб, і багато машин було. До Запоріжжя ми їхали з 9-ї ранку до 11-ї вечора. Одного разу якісь люди їсти привозили нам, картоплю, огірки, сало, чай роздавали. Хто це був, я не знаю, може, просто люди самі вивезли. Бейджів не було, на машині теж нічого не було, а я не питала. Нам пощастило, що з нами їхав представник Червоного Хреста, який швидко домовлявся.
У Запоріжжі біженців зареєстрували, розселили по дитячих садках. Більшість були з Маріуполя, були також з Бердянська та сіл. Їхали хто як. Дехто платив великі гроші, щоб виїхати хоч як.
— Мені трапилася дуже хороша вихователька, допомогла з котами, я їх в сумці везла, лише в Запоріжжі переноску купила, — каже Валерія. — Ксенія взяла у мене телефон і просила подзвонити, пропонувала залишатися, якщо не виїду. Нас дуже добре прийняли, вранці розпитали, хто куди їде, й відвезли на вокзал. Були поїзди на Дніпро і Львів, жоден мені не підходив. Тож я за останні гроші купила квиток на поїзд до Рівного, аби нарешті дістатися до мами.
В будинку Валерії близько половини мешканців залишилися й зараз. Вони кажуть, що їм нікуди виїжджати і що немає грошей на оренду житла в інших місцях, тому залишаються. Відрізані від світу люди гадали, що їх покинули. Декотрі виїздили в Росію до родичів, бо так їм було простіше. Декотрі їхали хоч куди, аби подалі від бомбардувань.
— Я й досі не усвідомила весь той жах, здається, ніби фільм дивишся. Жодного разу не заплакала. Просто знала, що мушу вижити, — каже Валерія. — До мене й досі це все до кінця не дійшло. Війна снилася щоночі, що бігаю під обстрілами, ховаюся, ми ж засинали під ці звуки. Я їх ніколи не забуду, це точно. Нічого не фотографувала, бо не хотіла. Я й так запам’ятаю цей кошмар на все життя. Адже насправді тепер мій Маріуполь, який в останні роки так різко змінився на краще, виглядає ще більш жахливо, ніж на фото… Але я повернуся, коли буде можливість. Усі, з ким розмовляла, а дорогою багато історій було, теж хочуть повернутися…
Світлана ФЕДАС.
