Світовому судочинству відомо багато випадків, коли судові рішення вражали своєю безглуздістю. Поповнити список курйозних справ може й випадок, який став відомий нашій редакції: Рівенський міський суд при розв’язанні майнових суперечок встановив батьківство… по фотографії, а згодом при повторному розгляді справи прийняв позов проти чоловіка, який кілька років тому помер.
Починалася ця історія доволі банально. Проживши у шлюбі кілька років, від якого в них народилася дівчинка, Ірина та Ігор (імена змінені — Авт.) вирішили розлучитися. Втім, просто так іти Ігор не збирався, тому висунув вимогу, щоб дружина віддала йому частину будинку в центрі міста, який вона разом із батьками придбала ще до одруження, чи надала йому інше помешкання. Тим більше, до цього вони проживали спільно з батьками Ірини, де Ігор був також прописаний, а в тому будинку тимчасово оселився її брат. В Ірини не було змоги купувати своєму чоловіку окреме житло, довелося пристати на такі умови, попередньо домовившись про те, що Ігор буде проживати там до того часу, поки їхня донька не досягне повноліття, а потім він розірве договір дарування і поверне житло своїй доньці. Після розлучення Ігор запив, вліз у борги, через які його помешкання було відключено від усіх комунальних зручностей. Єдиним виходом залишалося переїхати до своїх батьків, доки не настануть кращі часи. Втім, коли вони настануть і чи настануть взагалі, Ігор не знав. Зрозумів тільки те, що холостяцьке життя йому вже набридло. Та й для чого займатися побутовими клопотами, якщо познайомився з Оксаною. Він навіть не зважав на те, що у неї вже було кілька неповнолітніх дітей. Щоправда, юридично оформляти свої стосунки, власне, як і переоформляти дітей на прізвище Ігоря Оксана так і не зважилася. Через кілька років Ігор від надмірного вживання алкоголю помер. Саме з цього моменту і почалося найцікавіше. Здавалося б, за таких умов питання про законного спадкоємця на ту частину будинку в центрі міста взагалі не мало б виникати, тим більше, покійний обіцяв віддати житло своїй доньці, втім, ситуація повернулася дещо інакше. Мати покійного одразу відмовилася від претензій на спадок на користь своєї онуки, яка народилася в її сина від першого шлюбу і яка була єдиною законною власницею залишеного після смерті батька майна. От тільки такий варіант не влаштовував Оксану. Коли вона дізналася, що після смерті Ігоря залишилася частина будинку в центрі міста, то звернулася до суду, аби той визнав чоловіка, з яким вони спільно проживали останні кілька років, законним батьком п’ятьох її дітей і суд задовольнив її прохання. Все було б нічого, якби не кілька нюансів. Перший, і неспростовний, той, що майже всі її діти народилися до 1992 року, з якого Оксана з Ігорем почали спільно проживати. І нарешті другий — батьківство суд встановлював… по фотографії. Згодом у рішенні було записано, якщо він фотографувався з дітьми і не цурався їх, то відповідно визнавав своїми дітьми. Нонсенс? Ні, напевно незаперечний факт, яким навіть суд керувався, виносячи своє рішення. Крім того, суд не звернув увагу на те, що всі п’ятеро дітей, зі слів матері, були оформлені на фізично неіснуючу людину. Відтак на залишену частину будинку тепер можуть претендувати не один спадкоємець, а цілих сім — мати померлого, його донька і п’ятеро «новооформлених» дітей. Ірина, дізнавшись про те, що невідомо звідки з’явилося ще кілька спадкоємців, спробувала оскаржити це в суді, але їй відмовили, мотивуючи тим, що вона не має ніякого відношення до справи визнання батьківства, а відтак не виступає стороною справи. Хоча згідно з законом, за таких нововиявлених обставин суд мав передати матеріали справи у прокуратуру. Чомусь суд не пішов на це. Відтак ділити майно потрібно було на сімох спадкоємців. Але навіть такий варіант не влаштовував Оксану, і вона вкотре звертається до суду із заповітом, який ніби склав колись Ігор на користь її старшого сина і в якому заповідав йому ту частину будинку, навколо якої й почалися всі ці суперечки. Найцікавіше те, що навіть експерт, який проводив дослідження підпису на документі, зробив висновок про дуже малу ймовірність того, що підпис дійсно належав покійному. Щоправда, навіть цей аргумент не завадив суду знову ж таки ухвалити рішення на користь позивача. Звичайно, таких непорозумінь можна було б уникнути, якби вчасно звернулися до того нотаріуса, який нібито завіряв цей заповіт, підняти книгу реєстрів, але цього не було зроблено. Так само, як і не було взято до уваги прохання Ірини визнати заповіт недійсним. Їй знову відмовляють. Такий поворот справ змушує Ірину зробити наступний крок. Вона подає позов на свого померлого чоловіка, щоб розірвати договір дарування, мотивуючи своє рішення тим, що він її обманув, коли обіцяв повернути доньці частину будинку. На судові слухання вона приводить свідків, які підтверджують — будинок вона придбала ще до одруження, а відповідно він не є їхнім спільно нажитим майном. Ігор на судові слухання не з’являється, з відомих вже причин, тому суд без нього виносить рішення на користь Ірини. Відповідно вона одразу проводить відчуження частини будинку і продає його. Відтепер у цій ситуації з’являється ще й третя сторона, яку в Цивільному кодексі прийнято називати добросовісним набувачем (назвем його Андрій — Авт.) Він, коли платив сімдесят тисяч гривень із власної кишені, попередньо перевіривши всі документи на право власності житла, навіть не здогадувався про ті суперечки, які розгорталися навколо запропонованої йому частини будинку. Оксана знову ж таки звертається до суду, щоб оскаржити останнє судове рішення, посилаючись на те, що Ірина обманула суд, коли позивалася із своїм колишнім, вже кілька років як покійним, чоловіком. Таким чином, Андрій став черговим заручником цієї плутанини. Втім, навіть суд не міг у цій справі нічого вдіяти, оскільки для того, щоб відсудити у нового власника це майно, згідно з законом спочатку потрібно повністю відшкодувати йому ту суму, яку він заплатив. Тому справа залишається без кінцевого рішення, і невідомо чи буде прийняте якесь конкретне рішення взагалі.
