Вісьмох членів ОУН-УПА засудили за статтею 54-1 «а» — «зрада батьківщини». Йдеться про Степана Трохимчука, Анатолія Зайчикова, Володимира Логвиновича, Олексія Кирилюка, Олександра Грицюка, Миколу Слободюка, Василя Слободюка та Василя Подольця. Ще двох обвинувачених у цій справі — Лаврентія Катеринчука і Якова Слободюка — не стратили: їх засудили до 20 років каторжних робіт із конфіскацією майна.
Їм інкримінували участь у підпіллі, боротьбу проти радянської влади, нібито масові вбивства цивільних і «співпрацю з нацистами». Реальних, доведених злочинів у матеріалах справи не було: у вироку немає жодного конкретного імені жертви, цифри «вбитих» постійно змінювалися, багато епізодів були притягнуті за вуха. Мета — залякати населення і скомпрометувати УПА.
31 грудня 1944 року виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР винесла смертний вирок вісьмом. 4 січня 1945-го людей примусово зігнали на Театральну площу Рівного. Посеред площі стояли вісім шибениць. Перед стратою зачитали вирок — без права на оскарження.
З вантажівок по черзі накидали петлі й машини різко рушали. Коли страчували останнього, він вигукнув: «Слава Україні!». Тіла не дозволяли знімати два тижні — як публічне залякування.
Страчені на Театральній площі у Рівному українські патріоти досі не реабілітовані. Після відновлення української незалежності на початку 1990-х на запит доньки одного зі страчених справу розглянули, але у реабілітації відмовили. Та ні для кого не секрет, що тоді рішення ухвалювали люди, які тривалий час були у радянській системі.
