Як «за Польщі» у Рівному на Центр української культури збирали

1300 0

Ми у соцмережах:

Проект луцьких архітекторів Теліглова та Михайлова

На місці сучасної пожежної частини, що на вул. Сагайдачного, міг би бути Будинок культури ім. Симона Петлюри. З розширенням кордону Польської Республіки у 1921 році, коли Рівне територіально увійшло до створеного Волинського воєводства, польська влада розробила план його розвитку. Необхідно було модернізувати господарські галузі, надати можливість вчитися молоді та впроваджувати нові технології. Культурна сфера Волинського воєводства також набувала нових європейських ознак. Поляки дбали насамперед про впровадження польської культури. Але частково фінансували й задуми рівнян, зокрема, українців та євреїв, щодо розвитку власної освіти та культури.

У серпні 1938 року у видавництві Товариства «Українська школа» в Рівному, редактором якого був Юрій Галинський, виходить журнал «Вісті», присвячений єдиному нагальному питанню — побудові Будинку української культури ім. Симона Петлюри. Будинок мав би розташовуватися на землях православної парафії, на місці між сучасною пожежною частиною на вулиці Сагайдачного та вулицею Шевченка в Рівному.

Про гурткові свари та особисті амбіції

25 жовтня 1931 року відбулися організаційні збори зі створення Товариства «Українська школа». Товариство народжувалося з великими труднощами. Однією з перешкод були внутрішні свари та амбіції. Тринадцятого листопада його статут зареєстрував Волинський воєводський уряд. Працювати Товариство розпочало у 1933 році, тоді ж отримавши від Кураторії Волинського шкільного округу концесію (дозвіл) на відкриття 6-класної народної школи ім. Івана Мазепи в Рівному. Учні школи — переважно діти з незаможних родин. Вона потрібна була для підготовки дітей в Українську гімназію. І хоч це була єдина на Волині народна школа, треба було дуже викручуватися у пошуку засобів, щоб її утримувати.

Пізніше Товариство почало видавати дитячий журнал «Сонечко», допомагало незаможним студентам та учням, влаштовувало публічні лекції, організувало драматичний гурток, який дав декілька вистав у Рівному та провінції. Організувало Товариство п’ять концертів у селах Новий Двір, Новоставці, в цукровнях Шпанова та Бабина, брало участь у проведенні концертів до усіх національних свят, академій та імпрез.

24 січня 1937 року Товариство «Українська школа» внесло зміни в статут, щоб поширити свої повноваження на усю Волинь, адже діяло тільки на території Рівненського повіту. Основні завдання Товариства зводилися до організації українського шкільництва, закладання своїх фахових шкіл, виховування своєї інтелігенції, видавничої справи українською мовою, культурно-освітньої праці на селах та залучення українців до членства у Товаристві. Настав час збудувати Центр Товариства «Українська школа».

Приватні школи та культурні установи — в одному місці

У передовій статті журналу «Вісті» «За вогнище національної культури» автора В. Ю. (так у документі) наголошувалося, що в боротьбі з червоним ворогом, більшовиками (а не з польськими окупантами! — Авт.) є нагальна необхідність створення осередку української мови та культури. «На полі пропаганди, в ділянці культурної праці ми дуже й дуже мало робимо. Цей фронт у нас надзвичайно слабкий»… «Бо в історії боротьби націй мало який нарід осягав свій національний ідеал без попередньої довголітньої й запопадливої культурної праці».

На думку автора, започаткування Будинку української культури мало стати твердинею української національно-громадської думки на чотири південно-західних повіти Волині.

Велетенський будинок, запроектований луцькими архітекторами Телігловим та Михайловим на широку європейську мірку, «мав би розмістити в собі всі наші приватні школи, культурно-громадські та фахові інституції і установи, їх бюра, працівні, залі для зібрань, урочистостей, для театральних та концертових вистав, в ньому єднатимуться для праці люди освіти і науки, в ньому відбуватимуться ріжні збори, засідання й конференції, а на них як у лабораторії, вироблятиметься думка, вирішуватимуться найпекучіші потреби дня, гартуватиметься дух та зростатимуть пориви в нашій праці, в наших щоденних дрібних і великих життьових змаганнях. Дім Української Культури в Рівному буде живим свідком нашої великої відпорності та національної гордості, доказом того, що й нам належиться в міському середовищі місце, що і наш голос повинен там лунати».

Мали б власний Будинок культури

Акція зі збору засобів на будівництво Будинку культури захопила передових громадян Волині. Ця ідея так сподобалася інтелігенції, що досить швидко було зібрано значну частину необхідних коштів. З навколишніх міст та сіл було зібрано не тільки гроші, але й все, що можна було продати та отримати за це кошти, в тому числі й продукти. Амбіції інтелігенції були великі: «…Надокучило нам тинятися в комірному з нашими інституціями та остогидло принижуватися перед чужими, жебраючи залю для зборів, академій чи вистав. Чи ж не прикро й не соромно нам, що всі свої урочистості проводимо чи в чужих помешканнях? Кожного року наші організатори академій зазнають на цьому тлі цілої низки прикростей та гірких несподіванок. Часто, наприклад, через брак помешкання доводиться відкладати урочистість чи визначати на невигідний день і годину, дуже часто власник залі втручається до дрібниць, не даючи можливости удекорувати в дусі урочистости помешкання і майже завше наглить із закінченням» («підганяє». — Авт.).

Кожен — по цеглині

На побудову Центру української культури було заплановано назбирати 400 тисяч злотих. Для порівняння, за Польщі подружжя інтелігентів у той час заробляло близько 450 злотих щомісячно, кваліфікований робітник мав місячну заробітну плату 95 злотих. За 600 злотих можна було купити мотоцикл марки «Sokòl», а за 1 злотувку — добре пообідати в ресторані. Щоправда, зауважу, що середня заробітна плата на Волині була нижчою на 46%, ніж у Варшаві.

Отже, було зроблено заклик на села чотирьох повітів, суміжних з Рівненським, — Здолбунівського, Дубенського, Костопільського та Сарненського — про зменшення споживання алкоголю на свята. Було прораховано, що на велике свято селяни одного села витрачають 200-400 злотих на алкоголь. На території чотирьох повітів знаходиться понад 400 великих сіл із населенням 1000 мешканців в одному. Отже, 400 тисяч душ населення, жертвуючи по одному злотому кожний, вирішать питання побудови Центру.

Задекларовану пожертву можна було внести виробітком, тобто господар коня чи воза міг би відпрацювати кількаденну працю на будові. Не зайвим був би збір металобрухту: «За пару день можна навалити вагони того хламу. А це дасть великі гроші, бо за непотрібний хлам платиться дуже дорого».

По злотому з гектара

Звістка про зведення Будинку української культури була сприйнята мешканцями Рівного та сусідніх повітів з піднесенням. Впродовж травня та червня 1938 року відбулися збори в усіх гмінах Рівненського повіту. На них наголошувалося, що українці мало звертають уваги на культурний розвиток, на освіту своїх дітей, на шкільництво та книжку, не поповнюють ряди інтелігенції. Зокрема, говорилося, що «… українці, ця найтемніша нація, виявляють разючу скупість та недооцінювання культурної ділянки». На зборах Рівненської гміни були присутні 152 учасники — один з них запропонував стягнути з власників земельних ділянок по 1 злотому за 1 гектар власної землі. На зібранні Гощанської гміни, де були присутні по 2 делегати з кожного села, вирішили збирати на будівництво також по 1 злотому з гектара. На зборах Бугринської гміни, на яких зібралося 200 селян, було підтримано ідею про злотий з гектара. Дядьковицька гміна прислала 150 представників, і зголосилися віддавати по 50 грошів з гектара власної землі щороку.

Серед тисячі делегатів з двохсот сіл Рівненського повіту не було жодного, хто б висловився проти побудови Будинку української культури. Навпаки, всі промовці із захопленням підтримали цю ідею та обіцяли всіляку підтримку та допомогу в цій справі, домагалися швидшого початку будівництва.

Де взяти інтелігента?

Виховати інтелігента — непроста, але можлива справа. «Інтелігенція — то скелет, животворний нерв, то розум нації. Кількість та якість інтелігенції визначає живучість народу». Прикладом став єврейський народ — без власної держави зумів виховати свою інтелігенцію. У Рівному налічувалося три єврейські гімназії, з яких одна — торговельна, кілька початкових шкіл, і їх утримувала єврейська громада за свій кошт. «А в нас — на п’ять суміжних повітів — одна українська гімназія! Постало одвічне питання чому так мало українських лікарів, адвокатів, інженерів, агрономів та вчених діячів?».

Щоправда, було і тоді ким пишатися. Наприклад, «у Рівному, біля приміщення Староства, на вулиці 13 Дивізії, ч. 21/23, приймає доктор Теодозій Сологуб. Один з найздібніших вихованців Рівненської Української Гімназії. Закінчив медичний відділ Львівського університету. Працював у повітовому шпиталі в Рівному і своєю сумлінною працею та здібностями доброго лікаря здобув за короткий термін симпатію. А походить доктор Сологуб з незаможної селянської родини з села Малий Олексин коло Рівного. Приймає активну участь у громадському житті, він один з перших пожертвував поважну суму на будову Дому Культури».

Але Будинок української культури так і не спромоглися побудувати. Чому? Історія мовчить. Можливо, не зібрали достатню для будівництва суму, а можливо, завадив прихід радянської влади у вересні 1939 року.

Олена ГУМІНСЬКА,
старший науковий співробітник Державного архіву Рівненської області.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також