Є на карті Рівненщини село, де сьогодні постійно живуть лише шість людей.
Комори — маленька точка майже на самому краю України, за якою болота, ліси, Прип’ять і державний кордон.
Як повідомляє газета «Полісся», колись тут було людно: працювали школа, магазин, клуб, вечорами світилися вікна в кожній хаті, діти бігали вулицями. Прип’ять була дорогою до сусідніх сіл і великого світу. Сьогодні деякі вулиці вже важко впізнати — там, де колись ходили люди, ростуть дерева й чагарники. Шкільні стіни осипаються, від клубу залишилися лише сліди, біля покинутих хат господарює бузина.
Та Комори ще живуть. Журналісти зустріли Олену та Лідію Герман — двоюрідних сестер, які народилися тут, але давно живуть в інших містах. Вони щоліта повертаються до рідного села. Олена згадує, як у дитинстві разом із батьками поверталася човном Прип’яттю з Морочного, а ввечері діти бігли через левади на світло сільських хат. Тепер вона дивиться на спорожнілі вулиці й каже: «Воно найрідніше, що є у моєму житті. Доки сили будуть у житті, завжди буду повертатись у Комори».
Один із шести постійних мешканців — Дмитро Куцевич. Він живе в батьківській хаті, порається по господарству, чистить картоплю для котів. На запитання, чого найбільше хоче, чоловік відповів: «Щоб дід Мінько був, бо тоді буде мені до кого ходити». У цих словах — більше, ніж здається. Коли в селі залишаються одиниці, кожна людина стає цілим світом для іншої.
Ще один співрозмовник — Дмитро Трофимович. У 2022 році він виїхав із Броварів до батьківської хати. Прожив десятки років у місті, працював на заводах, але повернувся сюди. «Комори — це моя Батьківщина, тут закопаний мій пуп, тут центр мого життя», — говорить він.
І це, мабуть, головне, що вдалося зрозуміти під час цієї поїздки. Село може втрачати людей, школу, магазин, клуб, може заростати травою. Але поки є ті, хто пам’ятає, повертається й береже батьківську землю — воно не зникає остаточно.
Дорога до Комор непроста, але журналісти свідомо їдуть нею. Бо маленькі прикордонні села не повинні існувати лише у статистиці. Їх потрібно бачити, чути й розповідати про них.
