Хімія, садівництво, столярка, декупаж — ось лише деякі з численних захоплень рівнянки Мирослави Романюк. Опановувати щоразу інше вміння — для неї один з рецептів гарного настрою і постійного оптимізму.
— Пані Мирославо, дивлячись на таку кількість робіт, складно повірити, що ще два роки тому їхня авторка не вміла навіть правильно тримати пензля в руках…
— Півтора року тому мені спало на думку, що життя минає, а я так і не спробувала малювати. Купила фарби і влаштувалася до художньої школи, де працювала під керівництвом Миколи Годуна, Наталії Шаалан та Руслана Хвеся. Пробувала створювати щось барвисте і оптимістичне. Це найбільше пасує моєму характеру.
— Як би самі охарактеризували свій жанр?
— Якось я поставила це ж запитання своєму наставнику Миколі Годуну. На його думку, найкраще мій стиль описує термін «позитивізм». Мені це дуже навіть імпонує. Сьогодні багато людей не надто позитивно дивляться навколо, і, як на мене, це не надто правильно. Нікого нічому вчити не збираюся, просто роблю те, що можу. Скажімо, розмалювала територію поблизу власного помешкання і вже чула чимало вдячних відгуків за це. Картини створюю залежно від настрою: використовую і акварель, і пастель, і вітражні фарби. Якось навіть експериментувала з технікою «пуантилізму» — точкового малюнку з допомогою флісу та цвяхів. Сусіди думали: ремонт робить, а я над картиною працювала.
— Складно повірити, що навчилися все це робити впродовж якихось двох років…
— Коли вчилася малювати — поринула у цей процес з головою. Малювала натюрморти, пейзажі, портрети, графіку, якесь контемпорарі. Консультувалася з досвідченішими колегами, і якось від одного з них почула фразу, яку запам'ятаю на все життя: «Художник — не той, хто вміє малювати, а той, хто малює, бо не може цього не робити». Вміння і стилі — все це суб'єктивно: ви або створюєте щось, або ж відсутні у цьому процесі.
— Звідки знаходите в собі стільки оптимізму?
— Прекрасне оточує нас усюди і завжди, просто далеко не завжди ми готові його помічати. Малюючи багато картин, я з часом стикнулася з проблемою, що не маю куди їх подіти, а тому без жалю почала дарувати симпатичним мені людям, обіцяючи собі, що наступного разу намалюю дещо нічим не гірше. З деякого часу почала сприймати власні роботи як такі собі символи. Намалювала, скажімо, з уяви якийсь затишний будиночок з заквітчаним подвір'ям навколо нього і вже невдовзі моя дача починає виглядати подібно. Ми — самі архітектори того, що з нами відбувається. Просто не варто боятися брати на себе відповідальність за усе, що з нами відбувається.
