Залишити все. Щоб вижити

Більше тисячі мешканців сходу, тікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток на Рівненщині. Багатьом довелося залишити не тільки домівки, а й дітей, батьків, друзів. Коли повертатимуться та чи буде куди — більшість не знають. По-різному згадують пережите.

"Повертатися немає куди. В будинок влучив снаряд"

У місті Красний Луч, що на Луганщині, родина Пасичнюків виховувала чотирьох дітей. Найменшого — Даниїла готувалися восени віддати до школи. Але до першого класу хлопчик пішов у Рівному. А від школи, в яку збирався, після стрільби із "градів" залишилися руїни. — Приїхали у Рівне втрьох — з найменшими Валерією та Даниїлом у липні, на місяць пізніше за наших друзів — теж багатодітної родини. Вони ще встигли отримати безкоштовне тимчасове житло. Ми ж винаймаємо квартиру. Платимо дві тисячі в місяць. Але всім задоволені. Коли виїжджали з Красного Луча, перебігали від підвалу до підвалу. Хліба неможливо було купити. Стартовий пакет для мобільного коштував 300 гривень! Підвищилися ціни на таксі, а іншого транспорту, щоб виїхати, не було. Спали на дітях, щоб в них не влучила куля, — згадує п.Тетяна. Старша донька ще у квітні поїхала у Москву. А 21-річного сина Максима разом з дідусем лише два тижні тому забрали у Рівне. Вони дванадцять днів провели в підвалі, боячись виходити на вулицю. В городах стояли танки. Люди не знали у кого просити захисту. Не могли зрозуміти, хто і за що воює. Коли бомбили будинки, кидалися під військову техніку — сподівались, хоч так залишаться в живих. Після боїв тіла людей ховали просто у дворах. Приїхавши у Рівне, Максим розповів, що від їхнього будинку у Красному Лучі залишились одні руїни. — Ми — будівельники. Збудуємо собі дім, тільки б земельну ділянку в якомусь селі отримати, - оптимістично говорить п.Тетяна. - Чоловіки влаштувалися працювати на місцевому будівництві. Тож не пропадемо з голоду. Люди якось по-особливому до нас ставляться, допомагають. А пані Тетяна тим часом відновила власний бізнес — планує відкрити у Рівному фітнес-центр, схожий на той, що мала вдома. Назвала його "Центр сімейного щастя".

"У Краматорську спокійно"

— У Краматорську спокійно. Тут базуються наші військові, — повідомила по телефону Тетяна Білоус, яка нещодавно разом із чоловіком п.Сергієм провела кілька місяців у Рівному. Мешкало подружжя у доньки. Тож для них тимчасовий переїзд нагадував довгі гостини. Але увесь час хвилювалися за стареньку матір, яка залишилася вдома. — Поверталися через Харків. Між Краматорськом і Слов'янськом стояли блокпости. Перевіряли паспорти наші військові. Коли приїхали додому, зовсім заспокоїлися. Місто живе. Що відбувалися бойові дії, видно тільки по окремих будівлях. Помітно, що відновлюють зруйновані будинки, прибирають сміття. Племінниця в Слов'янську розпочала навчання в інституті. Але боїмося іншого. Наш місцевий завод постачав продукцію в Росію. Якщо його закриють, з чого будемо жити? А ще біда в Донецьку. Телефонувала вчора тітка. Каже: в них ні води, ні світла. Я запрошувала до нас приїхати. Але в неї син лікар. Там він потрібніший.

"Люди бояться, що все може повернутися"

Світлана Акулова із Слов'янська Донецької області до Рівного разом із сином приїхали в травні. Наприкінці липня повернулися додому. — В Слов'янську залишався мій чоловік. Боялися, якщо покинемо будинок, то від нього нічого не залишиться, — каже п.Світлана. — Вцілів. Тож мали куди повернутися. Але тут, хоч і не чути пострілів, та усі стурбовані, нервозні. Бояться, що все може повернутися. Знову заговорили про від'єднання. Люди до цього ставляться по-різному. А в те, що перемир'я надовго, не вірить ніхто.

"Не чула як артилерія працює. Достатньо було почути автомати"

Яна Кривошея виросла у Рівному. Уже сім років живе на Донбасі, в місті Горлівка. Звідти на початку липня змушена була тікати додатковим поїздом, з трьома маленькими дітьми. Живуть зараз у бабусі. А вдома залишився чоловік — настоятель місцевого храму. — Людей багато помирає не тільки від куль, а й від інсультів. Їх потрібно комусь відспівувати. Як без священика? Бо хоч і війна, в церкву люди ідуть на службу. В молитві до Бога шукають заспокоєння, — каже пані Яна. Говорить, що ніколи й подумати не могла, що доведеться тікати від війни. Відчувати безпорадність від того, що немає зв'язку з рідними. Боятися навіть тиші. — Ми ж усі хочемо одного: просто мати змогу любити, гуляти з дітьми, а найбільше — миру. Він, хоч і поганий, кращий, ніж хороша війна. Хочеться додому. Бо тут відчуваєш себе з простягнутою рукою. Якби не з цього міста (живемо в бабусі), то взагалі не знаю, що робила б. Та ще й маю дитину з інвалідністю. Соціальних виплат поки не отримувала, хоча зверталася у відповідні органи. Всі розводять руками. Допомагають знайомі: хто речами, а хто — словом.